3. Місцеві органи управління освітою (ст. 14) у здійсненні своїх повноважень підпорядковані одночасно щонайменше трьом інстан-ціям: місцевим органам державної виконавчої влади, органам місце-вого самоврядування та відповідним центральним державним орга-нам управління освітою. Така багатовекторність підпорядкування будь-якої організації входить у протиріччя з основними положення-ми теорії управління8 і навряд, чи сприяє підвищенню ефективності роботи створених місцевими органами державної виконавчої вла-ди органів управління освітою.

4. Привертає увагу відсутність законодавчо встановлених повно-важень органів громадського самоврядування в освіті (ст. 16). Те, що повноваження цих органів затверджує МОН є опосередкованим сві-дченням обмеження впливу громадськості на результати діяльності освітньої системи.

5. Наступні закони України в сфері освіти затверджувалися в такій послідовності:—

«Про професійно-технічну освіту» — 10.02.1998 р.—

«Про загальну середню освіту» — 13.05.1999 р.—

«Про позашкільну освіту» — 22.06.2000 р.—

«Про дошкільну освіту» — 11.07.2001 р.—

«Про вищу освіту» — 17.01.2002 р.

Привертають увагу дві обставини в цьому переліку: на створен-ня основного законодавчого поля в освіті пішло шість років (після

7 Освіта України. Нормативно-правові документи. — К.: Міленіум, 2001. — 472 с.

8 Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. — М: Дело, 1992. - 702 с.

Органи управління відповідно до Законів «Про освіту», «Про за-гальну середню освіту», (ст. 17). У ст. 18 визначені завдання орга-нів управління, а у ст. 19 — їх повноваження.

У ст. 20 досить повно подані питання управління та громадського самоврядування дошкільного закладу: керівництво здійснює дирек-тор (завідуючий); колегіальний орган — педагогічна рада (детально описано її бажаний склад та функції). Чітко сформульовано процес формування органу громадського самоврядування (п. З, ст. 20), яким є загальні збори (конференція) колективу закладу та батьків або осіб, які їх заміняють. Пропонується і завдання цього органу самовряду-вання. Саме ця позиція не врахована в Законі «Про загальну сере-дню освіту».

5.5. Закон «Про вищу освіту»

Управлінню в галузі вищої освіти присвячено IV розділ Закону. Наприклад, ст. 16 — визначає систему вищої освіти (ВНЗ всіх форм власності); інші юридичні особи, що надають освітні послуги у га-лузі вищої освіти; органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти.

Управління в галузі вищої освіти фактично за Законом (ст. 17) здійснює уряд, оскільки:

Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:—

здійснює державну політику у галузі вищої освіти;—

організує розроблення та здійснення відповідних загальнодер-жавних та інших програм;—

у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти;—

забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту.

Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється:—

спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки — Міністерством освіти і науки;—

іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;—

Вищою атестаційною комісією України; органами влади Авто-номної Республіки Крим: органами місцевого самоврядування; вла-сниками вищих навчальних закладів: органами громадського само-врядування.

Повноваження органів державного управління вищою освітою докладно подано у ст. 18, 19, 20. В ст. 21 описані повноваження вла-сника (власників) ВНЗ.

Управління вищим навчальним закладом виділяється в окремий розділ (розд. VI). Так, в ст. 22 визначаються мета і головні завдан-ня діяльності ВНЗ; в ст. 29 — принципи управління (автономія і са-моврядування, розмежування прав, поєднання колегіальних та єди-ноначальних засад, незалежність від політичних партій, громадських та релігійних організацій); в ст. 39 — описані основні структурні під-розділи ВНЗ 111 і IV рівнів акредитації (кафедри, факультети, інсти-тути, філії, бібліотеки тощо) та ВНЗ нижчих рівнів акредитації (від-ділення і предметні (циклові) комісії). Здається, що перераховані статті цього розділу доцільно було б включити до розділу IV, який присвячено саме управлінню ВНЗ (управляти неможливо без мети, принципів, визначеної структури організації).

Безпосереднє управління ВНЗ здійснює його керівник — ректор (президент), начальник, директор (ст. 32), а його підрозділами — декан, завідуючий (факультет, кафедра, відділення тощо (ст. 33)). Вчена рада ВНЗ є колегіальним органом управління (ст. 34). У На-ціональних ВНЗ в обов'язковому порядку створюється наглядова рада (ст. 35). Передбачено створення робочих та дорадчих органів (ректорат, деканат, приймальна комісія, адміністративна та педаго-гічна рада) — ст. 36. До органів громадського самоврядування від-несено загальні збори (конференція) трудового колективу (ст. 37), конференція студентів (ст. 38). Особливу увагу привертає новацій-на вимога до кваліфікації науково-педагогічних працівників. В ст. 48 зазначається, що посади педагогічних і науково-педагогічних праців-ників можуть обіймати особи з повною вищою освітою, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку. Коментар — зайвий!

В цілому Закон «Про вищу освіту» описує управління вищою освітою найбільш повно щодо інших рівнів. Лише декілька моме-нтів привертає увагу: вперше в систему управління введено уряд — Кабінет Міністрів України; вся система управління досить варіати-вна, незважаючи на її централізованість; в Законі враховано як минулий досвід (структура, Вчена рада, ректор), так і кращий за-рубіжний (Уряд, президент наглядової ради тощо). Єдине, що не сприймається однозначно в управлінні ВНЗ, так це суттєве роз-

межування закладів 1—11 рівнів акредитації і ВНЗ III—IV рівнів ак-редитації (структура, органи, кадри) — у перших — це педагогічні кадри, а у других — науково-педагогічні тощо. Здається, що тут зали-

шився політичний вплив «історії» створення ВНЗ І—II рівнів ак-редитації — всі вони зростали із закладів середньої спеціальної освіти колишньої системи (технікуми, училища). Але такий підхід законодавче «закріпачує» ці ВНЗ: сталі структури і відсутність від-повідних кадрів (науково-педагогічних), не дає перспективи для їх зростання до вищих рівнів акредитації. Як можна готувати бакала-врів без науково-педагогічних кадрів (фактично закріплюється по-няття бакалаврів різної якості — випускники ВНЗ