Вормський конкордат. У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти повсталого сина, який діяв як агент папи. Королем став Генріх V, що також виступив проти папи. Лише через 16 років намітилися основи для компромісного миру, який було заключено у 1122 р. у Вормі (так званий Вормський конкордат). Папа Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились з тим, що духовна інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа), проводиться папою (символічним обрядом вручення посоха та персня), після цього імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на васала імператора. Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра – емблеми світської влади. Таким чином останнє слово було за імператором, який міг відмовити неугідному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури діяв в Німеччині, щодо Італії – там імператор не міг втручатися у вибори духовних осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового часу. Порушення конкордату були все ж нерідкі, що давало привід для нових конфліктів. Конкордатом завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не папи і не імператори. Справжніми переможцями стали міста північної Італії, які використали цю боротьбу задля укріплення своєї міці і завоювання фактичної незалежності. Боротьба забрала сили Німеччини і сприяла росту могутності німецьких князів. Боротьба забрала сили папства, яке ставило перед собою утопічну ідею створення світової держави.

В кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба мала для Чехії, яка входила (з кінця Х ст.) в склад Священної Римської імперії; чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне становище і звели до простої формальності свої стосунки з імперією.

1.2. Особливості державотворчих процесів у Німеччині в ХІІ – ХІV столітті

Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської імперії, її територія включала п'ять основних племінних герцогств — Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, італійські і слов'янські землі — Бургундію, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін.

Після короткого періоду відносної єдності в X—XII ст. у Німеччині почався закономірний процес феодальної роздробленості. Однак на відміну від Франції він набув тут незворотного характеру. Це пояснюється низкою причин, серед яких важливу роль відіграли зовнішньополітичні фактори. Два основних напрями зовнішньої експансії феодальної Німеччини (в Італію і на слов'янський Схід) привели до штучного об'єднання німецьких герцогств, насильно приєднаних слов'янських земель і Північної Італії в імперію, що одержала в XV ст. назву Священної Римської імперії німецької нації.

Німецькі імператори успадкували не тільки титул «короля франків», а й коронувалися в Римі як «імператори римлян», одержуючи корону з рук папи і претендуючи тим самим на духовне і світське лідерство в християнському світі. Цим пояснюється те особливе значення, якого набули в історії Німеччини відносини між державою і церквою, у тому числі з її центром у Римі.

Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишалася тенденція до децентралізації, періодизація розвитку феодальної держави Німеччини є складною. Зміна форм феодальної держави простежується тут не стільки в масштабі всієї імперії і власне Німеччини, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XIII ст. вони поступово перетворювалися на самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою. Що ж стосується Німецької феодальної держави в цілому (тобто імперії), то її історію можна умовно поділити на два великих етапи:

становлення і розвиток відносно централізованої ранньофеодальної держави в Німеччині в межах імперії (X—XII ст.);

територіальна роздробленість у Німеччині (XIII — початок XIX ст.) і розвиток автономних німецьких князівств-держав [6, c. 274].

Після утворення самостійних князівств і юридичного оформлення олігархії найбільших князів-курфюрстів (XIII—XIV ст.) Німеччина аж до XIX ст. не була єдиною державою і зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії. Різні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут лише в межах локальних територій, держав-князівств. У XIV—XVI ст. у князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в XVII—XVIII ст. абсолютні монархії. У 1806 р. під ударами військ Наполеона Священна Римська імперія розпалася.

1.3. Станова структура німецького феодального суспільства

Розвиток феодалізму відбувався в різних німецьких герцогствах досить нерівномірно. Стійкі пережитки родоплемінного устрою зберігалися, наприклад, у Саксонії, що ревно охороняла свою автономію, стародавні племінні звичаї населення.

У XI—XII ст. у Німеччині сформувалися основні класи — стани феодального суспільства. Численні війни сприяли консолідації військово-лицарського стану. Його верхівка складалася з різнорідних елементів родової і служивої аристократії. До першої належали герцоги — племінні князі, що перетворилися на великих землевласників. Посадова аристократія складалася в основному з осіб графського рангу, які зосереджували у своїх руках найважливіші світські і церковні посади в адміністративних округах (графствах). Великими землевласниками стали також фогти — королівські чиновники, які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. У міру феодалізації Німеччини, на межі XI—XII