Середнє і дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, а й із верхівки вільного селянства. За військовою реформою Генріха І (919—936 pp.) усякий вільний, здатний битися на коні, зараховувався до військового стану. До лицарів часто зараховувалися і міністеріали, які виокремилися з невільних слуг короля і феодалів, що виконували певні адміністративні функції. Утворюючи прошарки імперських службовців, вони несли разом з панами військову службу. До XII ст. багато хто з них одержує волю і землі, зливаючись із різними прошарками лицарства. У XII ст. ще зберігався поділ на «шляхетних» і «нешляхетних» лицарів, але в 1186 р. було видано указ про заборону вступати в лицарі синам селян і священиків.

Феодальне дворянство і духовенство поділялося за ієрархічним принципом на своєрідні ранги, так звані щити. «Саксонське зерцало» (20-ті pp. XIII ст.) згадує сім військових «щитів» (рангів): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їхні васали тощо. До рангів були включені і «нешляхетні» вільні, які одержали назву «шеффенський стан». З них підбиралися судді в общинних судах — шеффени. Пізніше вони перетворилися на нижчу категорію «шляхетних» [14, c. 136].

Селянство в Німеччині до XIII ст. поділялося на дві категорії — вільне і невільне. Категорія юридичне вільних селян згідно із «Саксонським зерцалом» складалася із селян чиншовиків і орендарів. Чиншовики — це держателі панської землі з виплатою певної грошової повинності (чиншу). Вони поділялися на дві групи: одна з них могла передавати земельне держання у спадщину і продавати його, інша була позбавлена цих прав. Орендарі не мали своєї землі й одержували землю в тимчасову обробку. Фактично чиншовики й орендарі перебували у певній залежності від феодальних землевласників.

Проте більша частина селян перебувала в залежному становищі не тільки фактично, а й юридичне. Цю категорію селянства складали напіввільні літи, батраки й особисто залежні кріпаки. Різноманіття форм залежності, у тому числі перехідних, свідчить про незавершеність у цей період процесу феодалізації і закріпачення селянства. В міру розвитку феодалізму межі між різними категоріями селян стиралися.

У прикордонних областях Німеччини, на кордонах між герцогствами з X ст. розпочалося будівництво численних фортець — бургів, частина яких згодом перетворилася на міста. В XI—XII ст. з розвитком міст почав складатися особливий стан вільних людей — городян. Відносини міст з імператорською і місцевою сеньйоріальною владою відзначалися в Німеччині особливою строкатістю. Союз імператорської влади і міст тут практично не склався.

2. ВИНИКНЕННЯ РАННЬОФЕОДАЛЬНОЇ МОНАРХІЇ

У X—XII ст. Німеччина була відносно єдиною державою. Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза й активна політика централізації перших німецьких королів сприяли утвердженню ранньофеодальної монархії, тимчасовому посиленню королівської влади. Королям вдалося створити державні об'єднання з колишніх племінних герцогств. Водночас відсутність етнічної спільності, слабкі економічні зв'язки між окремими герцогствами робили єдність цієї держави відносною.

У цей період відбулося значне територіальне розширення Німецької держави. У результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії й утворення Бранденбурзької, Східної та інших марок виникла велика імперія. Німецькі королі з X ст. одержали титул імператорів Священної Римської імперії.

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Отгона І (936—973 pp.), який у боротьбі з герцогами спирався на церковні землеволодіння і церковні установи. Його заходи щодо місцевої церкви одержали назву «оттонівських привілеїв». Оттон І обмежив права герцогів щодо церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, наділені імунітетом, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їхніх частин. Духовні феодали були підпорядковані лише королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що в прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури (надання духовного сану світською владою). «Єпископальна система» Оттона І дозволила йому довільно призначати єпископів, заміщувати єпископські кафедри, користуватися частиною доходів з церковних земель.

Ці доходи становили матеріальну основу відносно сильної королівської влади, так само як і доходи від інших виключно королівських прав (регалій), головним з яких було право на здійснення вищого суду. Німецький король «творив справедливість», видавав імперські закони і навіть церковні канони.

Єпископальна політика Оттона І отримала своє логічне завершення в захопленні Риму як центру католицької церкви. Скориставшись феодальними суперечками в Італії, Оттон І коронувався в 962 р. у Римі імператором. Цей акт мав означати відновлення імперії Карла Великого, що розпалася, і символізувати спадкоємність корони німецьких королів від римських цезарів. Під час коронування Оттон І визнав претензії папи на світські володіння в Італії, але зі збереженням суверенітету імператора над ними. Крім того, від римського папи вимагалося принесення васальної присяги імператору. Від Оттона І німецькі імператори почали розпоряджатися церковними кафедрами в Італії, скидати і зводити на престол пап, контролювати їхнє обрання. Однак з кінця XI ст. папство, посилюючись, починає поступово звільнятися від опіки німецьких імператорів і домагатися верховенства в боротьбі з ними [10, c. 149].

Центральний апарат у Німеччині в X—XII ст. зберігав риси двірцево-вотчинної системи управління, що була притаманна епосі Каролінгів. Імператор, який обирався феодалами, постійно роз'їжджав зі своїм двором по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах. Вищі слуги палацу