З XII ст. починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях. Колишні королівські чиновники — графи — перетворюються на спадкових ленників. Вони створюють власний апарат управління своїми володіннями, захищений привілеями та імунітетами від втручання центральної влади. Отже, починаючи з XII ст. діяльність центрального і місцевого апарату Німеччини усе менше залежала від волі і бажання імператора й усе більше визначалася політичними інтересами і привілеями князів.

Особливий апарат було створено для управління Італією. Його очолював канцлер — один з найвищих духовних князів Німеччини. Крім нього існували імператорські посланці з адміністративними і військовими повноваженнями, пфальцграфи, які відали імператорським майном, префекти міст.

Армія і суд. Військові сили імперії поділялися на імперські і князівські. Королівське (імператорське) військо складалося з військових контингентів, яких поставляли його васали, хоча спочатку імператор міг спиратися також на міністеріалів, які управляли його маєтками і були зобов'язані служити імператору «кінно і збройне». Кількість воїнів, яких були зобов'язані приводити світські і духовні князі, встановлювалася імператором, однак умови участі у військових походах визначалися феодальним звичаєм і рішеннями феодальних з'їздів. В італійських кампаніях участь усіх васалів у поході була обов'язковою, але цього не завжди дотримувалися.

Верховним головнокомандуючим був імператор. Командування контингентами доручалося князям, які здійснювали його через графів і сотників. До XII ст. у разі нападу на країну до ополчення могли призиватися селяни.

Судова система Німеччини була успадкована від монархії Каролінгів. У міру того, як склалося князівське управління, судова влада імператора поступово обмежувалася на користь світських і духовних князів, а судова система набувала дедалі складнішого і багатоступеневого характеру. Феодали, які спочатку мали право судити лише власних кріпаків, поширили свою юрисдикцію на все населення належних їм володінь. Для вільних існували станові суди, що діяли за принципом «суду рівних»: князівські, графські, шеффенські тощо. У залежних містах суд перебував в руках представника сеньйора, а у вільних створювалися міські суди, які діяли на основі норм міського права. Свої суди мали і церковні корпорації [5, c. 359].

3. УТВОРЕННЯ АВТОНОМНИХ НІМЕЦЬКИХ КНЯЗІВСТВ-ДЕРЖАВ

Зміни в становій структурі. У XIII—XIV ст. Німеччина остаточно розпадається на безліч князівств, графств, бароній і лицарських володінь, економічно і політичне роз'єднаних регіонів.

Водночас завершується оформлення системи станів і станового представництва. Важливою особливістю станової структури, що виросла в Німеччині безпосередньо з «щитів» васально-ленної ієрархії, були дробність і відсутність єдності в масштабі всієї країни. В імперії існували імперські стани, або чини, а в князівствах — земські стани. До перших належали імперські князі, імперські лицарі і представники імперських міст, а до других — дворяни і духовенство князівств та городяни князівських міст.

У зв'язку з подальшим розширенням і посиленням політичної ролі стану князів серед них виділилася нечисленна група світських і духовних аристократів, що і раніш впливали на вибори королів, — так звані курфюрсти (князі-виборці).

З феодальної ієрархії німецького середньовіччя майже повністю зникає середнє дворянство. Частина його піднялася до становища князів, інша перейшла до нижчого дворянства. У свою чергу, нижче дворянство — основна маса лицарства — втрачає колишнє значення у зв'язку з появою вогнепальної зброї, значна частина його розоряється.

Відбувається і диференціація духовенства, яке чітко поділилося на вище (єпископи, абати) і нижче (сільські і міські священики). Вище духовенство Німеччини було численнішим, багатшим і могутнішим, ніж в інших західноєвропейських країнах, і входило до складу князів, у тому числі і курфюрстів. Нижче духовенство перебувало в значно гіршому становищі і за умовами свого життя наближалося до трудящого населення.

Соціальне розшарування в німецьких містах привело до утворення трьох різних груп. Міська верхівка (патриціат) тримала в руках усі міські успадковувані посади. Бургомістри імперських міст, які обиралися з патриціату, представляли місто в рейхстазі. В опозиції до патриціату стояли дві інші групи: бюргерство (середня частина населення міст, повноправні майстри) і міський плебс (підмайстри, поденники, незаможні городяни).

У Німеччині XIV ст. виділилося три райони з різним становищем селянського населення. У Саксонії поширилася практика відпущення селян на волю без землі і надання їм наділів в оренду. На півдні і південному заході Німеччини панщина була в основному замінена грошовою рентою. Нарешті, на колонізованих східних землях селяни одержали значні земельні наділи, економічну самостійність і особисту свободу. Феодалам виплачувалися помірні фіксовані платежі. Однак із другої половини XIV ст. тут посилюється тягловий тягар, відбувається захоплення общинних земель, що, як і в інших країнах (наприклад, в Англії), було пов'язано з пошуком феодалами додаткових доходів в умовах розвитку ринку. Саме на східних землях почала складатися та форма землеволодіння, яка була попередником прусського юнкерського маєтку [2, c. 118].

Величезний вплив на подальший соціально-економічний і політичний розвиток імперії мали Реформація, селянська війна 1525—1527 pp. і викликана ними Тридцятирічна війна 1618—1648 pp. Реформація ще більше роз'єднала Німеччину за ознакою віросповідання на протестантську (північ) і католицьку (південь) частини. Тридцятирічна війна — феодальна реакція на Реформацію і виступ селянства — призвела до сильного ослаблення міст і