Зміни в державному устрої. Політичний розвиток Німеччини. Починаючи з XIII ст. центральний апарат імперії на чолі з імператором лише номінальне був носієм державної влади, а фактично перебував у руках чи під контролем курфюрстів. Його діяльність на місцях була значною мірою паралізована реальною владою територіальних князів, які поступово перетворювалися на справжніх монархів.

Після остаточного встановлення верховенства римських пап над церквою імператор втратив статус глави церкви і припинив наділяти єпископів і абатів церковними повноваженнями. Відповідно до Вормського конкордату 1122 р. духовну інвеституру відтепер здійснював папа, який наділяв каноніків символами духовної влади. Імператор міг бути присутнім на виборах церковників, але здійснював лише світську інвеституру — наділяв каноніка земельним володінням з відповідними васальними обов'язками.

Обрання імператора почало провадитися вузькою колегією князів, яка під час обрання перестала враховувати права спадкоємців померлих імператорів. У такий спосіб міг бути обраний будь-який кандидат князівського роду, бажаний колегії.

Імператор продовжував залишатися верховним суддею в імперії, що було пов'язано з традиційними обов'язками королівської влади підтримувати «мир» і здійснювати правосуддя. Однак ця прерогатива імператора залишилася по суті єдиною і до того ж такою, що поступово втрачалася, регалією. Імператор практично був позбавлений можливості обкладати підданих податками й одержував доходи лише з власних земель. Якщо ж у 1 зв'язку з відсутністю спадкоємців до казни відходили землі васалів імператора, німецьке право вимагало передачі таких земель іншим васалам (принцип «примусового наділення леном»). Спроби Фрідріха Барбаросси відновити імператорські 1 регалії — права на доходи від використання доріг і рік, від портів, митниць і монетних дворів, а також ввести подушний і земельний податки — закінчилися безрезультатно.

Імператорська влада не змогла створити систему центральних імперських установ і «виростити» королівську бюрократію, яку можна було б так чи інакше порівняти з судово-фінансово-адміністративним апаратом в Англії і Франції. Імперія фактично не мала столиці, казначейства, професійної канцелярії, професійного центрального суду [12, c. 304-305].

Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 р. не було імператора. У цей період міжцарів'я було втрачено багато коронних земель і регалій, що відійшли до князів. Надалі до 1356 р. імператорський титул по черзі присвоювався представникам багатьох династій, поки в 1438 р. остаточно не закріпився за Габсбургами. Імператор продовжував залишатися главою держави, уособлював єдність імперії, але не мав реальної влади. Він виконував в основному функції військового і зовнішньополітичного координатора дій німецьких феодалів. Це становище було юридичне санкціоноване «Золотою буллою» 1356 p., виданою німецьким імператором і чеським королем Карлом IV.

«Золота булла» закріпила історично сформовану практику, за якої управління Німеччиною фактично зосереджувалося в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів — Майнцького, Кельнського і Трирського, а також маркграфа Бранденбурзького, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. «Золота булла» детально регламентувала процедуру виборів імператора курфюрстами. У разі рівності голосів ухвальний голос належав архієпископу Майнцькому. Він подавав голос останнім, був головою колегії курфюрстів і мав скликати збори всієї колегії у Франкфурті-на-Майні. Архієпископ Майнцький міг заздалегідь запитувати згоду інших курфюрстів на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів на постійно діючий орган державного управління. Щорічно протягом одного місяця мав проходити з'їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором і його усунення.

«Золота булла» визнала повну політичну самостійність курфюрстів, їхню рівність імператору. Вона закріпила права їхнього територіального верховенства, встановила неподільність курфюрств, перехід їх у спадщину. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, особливо такі, як власність на надра та їх експлуатація, стягнення мита, карбування монети. Вони мали право вищої юрисдикції у своїх володіннях. Васалам було заборонено вести війни проти сеньйорів, містам — укладати союзи проти курфюрстів. Отже, у Німеччині була юридичне оформлена олігархія кількох найбільших феодалів, що склалася ще до «Золотої булли». Курфюрства були об'єднані тільки загальним підданством імператору і не володіли правом самостійно оголошувати війну й укладати мир з іноземними державами (ця прерогатива зберігалася за імператором).

Згодом курфюрсти домоглися того, що кожен імператор при обранні мав приймати вироблені ними умови, що обмежують його владу. Ці умови з XVI ст. одержали назву «виборних капітул» і зберігалися в практиці виборів німецьких імператорів до кінця XVIII ст.

З XIV—XV ст. у Німеччині крім імператора існували ще дві загальноімперських установи — рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був загальноімперським з'їздом (букв, «імперський день»), що з XIII ст. скликався імператором досить регулярно. Його структура остаточно оформилася в XIV ст. Рейхстаг складався з трьох колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних панів та колегії представників імперських міст. Характер представництва цих Імперських станів, або чинів, відрізнявся від представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Передусім у рейхстазі були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства неімперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій чи в другій колегії остільки, оскільки великі прелати входили до складу князівського прошарку. Усі три колегії засідали окремо. Разом збиралися іноді тільки палати курфюрстів і князів [8, c. 71].

Отже, рейхстаг виступав не стільки як орган станового представництва, скільки як орган представництва окремих політичних одиниць — курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри імперських міст були представлені за посадою.

Компетенція рейхстагу