Наприкінці XV ст. рейхстаг здійснив низку невдалих спроб ввести хоча б деякі елементи централізації в політичний устрій імперії. Ці спроби відбили стурбованість деякої частини феодальної знаті ослабленням центральної влади в умовах зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вормський рейхстаг 1495 p., що проголосив «вічний земський мир» (заборона приватних війн), заснував імперський верховний суд у справах імперських підданих і підданих окремих князівств. Члени суду призначалися курфюрстами і князями (14 осіб), містами (2 особи), а голова — імператором. Імперію вирішено було поділити на 10 округів на чолі з особливими охоронцями порядку з князів, які мали виконувати вироки суду, їм надавалися для цього військові контингенти. Крім того, був введений особливий початок на потреби управління імперією — «загальноімперський пфеніг». Однак значна частина цих заходів так і не була втілена в життя.

Слабкість центрального апарату знайшла відображення й у принципах створення армії імперії. Імперія не мала постійного пінська. Військові контингенти у разі потреби постачалися імперськими чинами за особливими рішеннями згідно із силами країни. З XV ст. основою імперської і князівських армій стають загони найманців. Водночас рішеннями рейхстагу довільне вербування солдат до імперської армії без згоди князів було заборонене. Наймані армії утвердилися на всіх німецьких землях, будучи уособленням повної політичної роздробленості. Спроби введення загальноімперського податку на утримання армії імператора і створення військових округів для формування імперського війська були заблоковані князями.

Отже, відсутність професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській казні призводили до того, що центральні установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний устрій імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала багатовладдя курфюрстів, за своєрідної конфедеративної форми державної єдності.

Еволюція територіальних одиниць імперії і місцевої влади. Ще Фрідріх І Барбаросса до кінця XII ст. практично «створив» імперський стан князів, намагаючись через васальну піраміду забезпечити стабільність І мир на німецьких землях. Залишаючись формально васалами імператора, світські і церковні князі почали здійснювати неподільну владу на переданих їм землях. Вирішальну ж роль у юридичному оформленні політичної влади князів на місцях відіграла діяльність Фрідріха II. У пошуках підтримки в боротьбі з папством він значно розширив права духовних і світських феодалів. «Закон на користь духовних князів» 1220 р. гарантував недоторканність церковного майна, повноту їхньої територіальної юрисдикції, право на мито, карбування монети. Володіння духовної знаті стали практично недоторканними для імператорської влади. Аналогічні привілеї одержали відповідно до «Закону на користь сеньйорів» 1232 р. і світські васали імператора. У королівських містах заборонялося приймати втікачів феодалів і церкви. Крім того, у спеціальному едикті про міські комуни (1232 р.) заборонялося їх утворення без згоди феодального сеньйора [3, c. 198-199].

Привілеї, отримані феодальною верхівкою, до середини XIII ст. зробили територіальних князів самостійними носіями політичної влади в Німеччині. Від класичної феодальної роздробленості процес розпаду на територіальні князівства відрізнявся такими особливостями. Це було дроблення держави не на вотчини, сеньйорії з їх васально-ієрархічною залежністю і імунітетами, а на відокремлені територіальні утворення з повною політичною владою князів. Князівства оформилися в незалежні державні утворення, невеликі королівства із системою загального підданства і власним апаратом влади і управління (князівський двір, рада, чиновники тощо). Підпорядкування князів імператору визначалося лише слабкими васально-ленними зв'язками, оскільки васальні обов'язки князів зводилися до участі в коронаційному поході на Італію, явки до курії і виставленню в разі війни певного контингенту воїнів.

Саме окремі «князівські» держави розвиваються в Німеччині за зразком централізованих західноєвропейських монархій. У них були створені професійні урядові і судові установи. Князівські території нерідко поділялися на графства, якими управляли міністеріали, призначувані князем (герцогом); багатьма містами також управляли призначені князем посадові особи. У великих князівствах були засновані канцелярії з нотаріусами, що розробляли проекти нормативних актів і реєстрували угоди. Пізніше великі території були поділені на кілька десятків адміністративних одиниць, які управлялися одним адміністративним і одним судовим чиновником, які, у свою чергу, спиралися на призначуваних чиновників і суддів дрібніших округів. Існувала також розгалужена система оподаткування підданих князівств.

Вища судова влада, передана князям на їхніх територіях, стала найважливішим, найефективнішим інструментом зміцнення їхньої самостійності, економічної і політичної влади в цілому. Крім того, об'єднання духовної і світської влади в руках «князів церкви» забезпечувало ідеологічне прикриття їхніх зростаючих прерогатив та, з іншого боку, забезпечило церкві особливу силу на території Німецької імперії.

В умовах слабкості центральної влади в Німеччині одержала значного розвитку і політична автономія окремих корпорацій — міст, їхніх союзів, релігійних об'єднань тощо. Особливі політичні права мали об'єднання північних німецьких міст — Ганза (XIV—XYI ст.), Союз рейнських міст (1254 p.), Швабський союз (XVI ст.), а також військово-релігійний Тевтонський орден (XII-XVI ст.).

Найбільшим обсягом прав були наділені в Імперії так звані імперські і вільні міста. Імперські міста — безпосередні васали імператора — одержали велику частину імператорських регалій (вищий суд, карбування монети, військо), їх обов'язки стосовно імператора зводилися до присяги на вірність і прийому імператора з його двором. З XV ст. імперські міста (Любен, Бремен, Гамбург, Аугсбург, Нюрнберг та ін.) мали постійне представництво в рейхстазі. Що