Особа, щодо якої було розпочато кримінально-процесуальне провадження, у разі закриття справи за п. 1 або п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України чи у випадку постановлення щодо неї виправдувального вироку має право на реабілітацію – на відшкодування завданої їй у зв’язку з цим провадженням майнової і моральної шкоди, а також на поновлення її в раніше обмежених правах у встановленому законом порядку з метою повернення її до соціального і правового статусу, який вона мала до вчинення щодо неї незаконних процесуальних дій чи рішень.

Друга група – це обставини нереабілітуючого характеру, зокрема: наявність акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також в зв’язку з помилуванням окремих осіб; недосягнення особою на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку; смерть особи, яка вчинила злочин, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого, або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами; примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених ч. 2 і 4 ст. 27 КПК України.

У разі встановлення цих обставин, попри наявність у діях особи складу злочину, її звільняють від кримінальної відповідальності та покарання.

Окрему підгрупу нереабілітуючих підстав утворюють так звані формально-процесуальні підстави. Це підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на наявність рішень щодо певного факту, які набули юридичної сили, чи відсутності волевиявлення певних суб’єктів кримінального провадження, за умови, що за законом справа порушується лише за наявності такого волевиявлення. До цієї підгрупи нереабілітуючих підстав відносяться: наявність щодо особи вироку по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи з тієї ж підстави; наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому ж обвинуваченню; наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні справи по тому ж факту (пп. 8-10 ст. 6 КПК України); а також відсутність скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і при відсутності скарги потерпілого (п. 7 ст. 6 КПК України).

Рішення про відмову в порушенні справи за нереабілітуючими підставами приймають слідчий та орган дізнання. При встановленні будь-якої з нереабілітуючих підстав після порушення справи, особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов’язана закрити її, в якій би стадії процесу вона не знаходилася.

4.3. Відсутність події злочину (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК України).

Ця обставина є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, якщо не було самого факту (події), про який повідомили правоохоронним органам як про суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України. У цьому випадку привід мав місце (наприклад, заява або повідомлення про злочин), але дані про існування певної події, що містились у ньому, не підтвердились при перевірці. Ця підстава для відмови в порушенні справи застосовується також, коли: подія мала місце, однак вона була результатом дій стихійних сил природи (буревій, блискавка, повінь, обвал тощо); шкідливі наслідки були результатом фізіологічних (захворювання), хімічних (отруєння) процесів, прояв яких не залежав від інших осіб, або дій самого потерпілого (наприклад, самогубство або замах на самогубство за відсутності ознак доведення до цього та ін.).

4.4. Відсутність у діянні складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК України) є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи в тих випадках, коли встановлено, що подія, з приводу якої надійшли заява або повідомлення, мала місце, була результатом вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але за кримінальним законом вона не є злочином, оскільки: відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона); наявні обставини, які виключають суспільну небезпеку діяння.

До останніх слід відносити необхідну оборону (ст. 36 КК України), уявну оборону (ст. 37 КК України), затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК України); крайню необхідність (ст. 39 КК України); вчинення дій під безпосереднім впливом фізичного або психічного примусу (ст. 40 КК України); дії або бездіяльність особи, якщо вони були вчинені з метою виконання законного наказу або розпорядження (ст. 41 КК України); діяння або бездіяльність, вчинені в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст. 42 КК України), а також вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ст. 43 КК України). Склад злочину в діях особи буде відсутній і у разі її добровільної відмови від доведення злочину до кінця, якщо фактично вчинене нею не містить складу іншого злочину (ст. 17 КК України), а також коли діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки, хоча формально і містить ознаки злочину (ч. 2 ст. 11 КК України).

4.5. Наявність акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також в зв’язку з помилуванням окремих осіб.

Амністія – це повне або часткове звільнення осіб, які вчинили злочини, від кримінальної відповідальності і покарання