на підставі Закону України про амністію. Дія цього закону поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону. У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених в законі про амністію (т.зв. умовна амністія).
Відмова в порушенні кримінальної справи можлива лише в разі повної (повного звільнення від кримінальної відповідальності і покарання) або умовної амністії.
Амністія може поширюватися на всіх осіб, які вчинили визначені види злочинів, а також на певні категорії громадян (залежно від віку, наявності дітей тощо).
Амністія не застосовується, якщо проти цього заперечує обвинувачений (наприклад, він не визнає своєї вини у вчиненні інкримінованого йому злочину). У такому випадку провадження в справі продовжується у звичайному порядку, справа направляється до суду, який розглядає її, і якщо вина підсудного доведена – постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.
Відповідно до ч. 3 ст. 92 Конституції України видання акта (закону) про амністію належить до компетенції Верховної Ради України. Загальні положення про амністію регулюються Законом України „Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 р.
Помилування здійснюється відповідно до п. 27 ст. 106 Конституції України Президентом України, який звільняє від відбування покарання окремих засуджених осіб або пом’якшує їм покарання.
Акт помилування видається щодо засуджених осіб, які відбули або відбувають покарання, а саме клопотання про помилування може бути подано тільки після набрання вироком законної сили (пп. 2-4 Положення про порядок здійснення помилування осіб, затвердженого Указом Президента України № 588/2000 від 12 квітня 2000 р.).
Таким чином, помилувати можна лише особу, яка вже була засуджена за вчинення злочину, а це, у свою чергу, доводить неможливість відмови у порушенні кримінальної справи чи її закриття за даною підставою (на практиці не зустрічаються випадки відмови у порушенні справи у зв’язку з помилуванням окремих осіб).
4.6. Недосягнення особою на час вчинення суспільно небезпечного діяння 11-річного віку.
Вік особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, є важливою і невід’ємною ознакою, що характеризує суб’єкта як елемент складу злочину.
Відповідно до чинного Кримінального кодексу України кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (див. України), а за тяжкі злочини – з чотирнадцяти років (див. України). Але у разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою, яка досягла одинадцятирічного віку, але не досягла віку, передбаченого України, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Порядок вирішення таких справ передбачений України і передбачає можливість застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх у віці від одинадцяти років і до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (14 або 16 років).
Саме тому і виникає необхідність у відокремленні в самостійну обставину, що перешкоджає порушенню кримінальної справи або спричиняє її закриття, недосягнення особою на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (а не просто віку, з якого з якого можлива кримінальна відповідальність, що могло б охоплюватися і встановленням відсутності в діянні складу злочину).
4.7. Відсутність скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою.
У випадках, які передбачені у ч. 1 і 2 ст. 27 КПК України, кримінальна справа не може бути порушена за відсутністю скарги потерпілого. Це, зокрема, справи про злочини, передбачені , , а також справи про злочини, передбачені щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян.
У виняткових випадках, якщо справа про будь-який злочин, зазначений в ч. 1 ст. 27 КПК України, має особливе суспільне значення, а також в окремих випадках, коли потерпілий за такою справою або за справою про злочин, зазначений у ч. 2 ст. 27 КПК України, в силу свого безпорадного стану, залежності від обвинуваченого чи з інших причин не має можливості захистити свої права, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання або досудового слідства.
Якщо ж справа про будь-який із зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК України злочинів за скаргою потерпілого була порушена, то вона підлягає закриттю на будь-якому етапі провадження у разі примирення обвинуваченого (підсудного) з потерпілим, крім випадків, передбачених частинами 2, З, 4 ст. 27 КПК України.
4.8. Смерть особи, яка вчинила злочин.
Не підлягає порушенню кримінальна справа щодо померлого. Смерть особи, яка вчинила злочин, робить безпредметним кримінальне судочинство. Відмова у порушенні кримінальної справи за даною обставиною може мати місце у випадках, коли дані, що отримані під час перевірки, підтверджують, що вчинене діяння є злочином і було вчинено саме цією особою без інших співучасників, які підлягають кримінальній відповідальності.
Але законодавець робить певний виняток з такого правила. Так, на прохання близьких родичів померлого і (або) громадських організацій кримінальна справа у такому разі може бути порушена, а досудове слідство буде доведене до кінця, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого, відновлення його честі і репутації (див. ч. 3 ст. 215 КПК України). У подальшому справа щодо померлої особи може бути закрита на досудовому слідстві за відсутності події злочину або складу злочину в діяннях померлого, а також за п. 2 ст. 213 КПК України (якщо