юридичної особи організаціями підприємців не може бути обмежено вимогами, які суперечать статтям 2, 3 і 4 Конвенції. До того ж ст. 8 містить пряму вимогу, щоб національне законодавство держав-учасниць, у т. ч. й України, не зачіпало і не порушувало гарантій, наданих об'єднанням підприємців цією Конвенцією [13, c. 187].
З 1 січня 2004 р. в Україні діють нові Цивільний і Господарський кодекси (далі ЦК і ГК), окремі положення яких стосуються права підприємців на об'єднання. Зокрема в ст. 21 ГК гарантується право підприємців на добровільне об'єднання у два види самоврядних організацій, а саме в торгово-промислові палати, які сприяють розвитку національної економіки й покращенню умов підприємницької діяльності в Україні, та в організації роботодавців, які мають на меті представництво і захист інтересів підприємців.
Утім, ГК визначає їх створення і порядок діяльності не прямо, а через спеціальні закони про торгово-промислові палати (ЗУ № 671 від 2 грудня 1997 р.) та організації роботодавців (ЗУ № 2436 від 24 травня 2001 р.), дія яких триває без обмежень і після набуття чинності кодексами. Адже в ст. 45, 58—60 ГК та 80—83 ЦК підтверджується, що порядок створення, реєстрації, діяльності та припинення окремих форм юридичних осіб може регулюватися спеціальними законами.
Цивільний кодекс містить загальні гарантії особистого права громадян та юридичних осіб на добровільне об'єднання (ст. 94 і 314), зокрема в непідприємницькі товариства та інші форми юридичних осіб, передбачені законом (ст. 80—111), прості товариства без статусу юридичної особи (ст. 1132—1143).
Проте кодекси і закони України потребують подальшого узгодження з огляду на розходження уміщених у них норм щодо об'єднань підприємців. Це стосується передовсім розбіжних визначень кола осіб, які є підприємцями. Так, закон про організації роботодавців визнає роботодавцями саме власників підприємств чи представників цих власників, а не самі підприємства. Водночас у ст. 167 ГК підтверджується, що як така участь у підприємствах або корпоративні права не є підприємницькою діяльністю, а в ст. 21 цього кодексу, як зазначено вище, організації роботодавців визнано об'єднаннями саме підприємців.
Розходження в регулюванні правового статусу об'єднань підприємців містять окрім згаданих кодексів і законів також і закони про об'єднання громадян (ЗУ № 2460 від 16 червня 1992 р.), про благодійництво і благодійні організації (ЗУ № 531 від 16 вересня 1997 р.), про кооперацію (ЗУ № 1087 від 10 липня 2003 р.) [22, c. 96].
Специфічний податковий статус об'єднань підприємців регулюють закони про оподаткування. Як правило, об'єднання підприємців може бути визнано неприбутковими організаціями. Так, ними є спілки, асоціації та інші об'єднання юридичних осіб, які створено для представлення інтересів учасників, а також які утримуються коштом внесків учасників і не здійснюють господарської діяльності крім одержання пасивних доходів (п. 7.11.6 ЗУ "Про оподаткування прибутку підприємств" № 334 від 28 грудня 1994 р.). На будь-які об'єднання підприємців поширюється дія законодавства України про працю та обов'язкове державне пенсійне і державне соціальне страхування.
Важливим актом щодо гарантування прав об'єднань підприємців стало рішення Конституційного суду від 18 жовтня 2000 р. № 11—рп/2000 (справа 1—36/2000) щодо відповідності Конституції ст. 8, 11 і 16 закону "Про професійні спілки, їхні права та гарантії діяльності". Серед висновків цього рішення, які згідно з Конвенцією МОП № 87 мають застосовуватись і до об'єднань підприємців, на особливу увагу заслуговують наведені нижче положення [7].
Передусім правоздатність об'єднання щодо захисту прав своїх членів не залежить від територіального статусу (місцевий, усеукраїнський, міжнародний тощо). Оскільки всі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36 Конституції) і захист конституційних прав не залежить від місця знаходження, місцеве об'єднання може представляти і захищати права підприємців і на національному чи міжнародному рівні, якщо має повноваження, належно надані на підставі довіреностей членів та інших підприємців або угод з іншими об'єднаннями і підтверджені відповідними положеннями власного статуту [18, c. 304-305].
По-друге, суд підтвердив право на об'єднання на основі вільного вибору членів незалежно від територіальної, галузевої та інших подібних ознак. Визнано обмеженням конституційних прав будь-які перешкоди створенню об'єднань, якщо подібні об'єднання вже існують, а також вимоги, що стосуються мінімальної кількості членів. Тому окремі норми закону про організації роботодавців не відповідають Конституції і Конвенції МОП № 87. До них належать, наприклад, вимоги ст. 8 цього закону щодо об'єднання в організації певної кількості чи навіть більшості підприємців на якійсь території або в окремій галузі, що прямо перешкоджає створенню інших об'єднань.
Вимоги стосовно обов'язкової реєстрації чи згоди адміністративних органів на реєстрацію об'єднань, які мають на меті захист прав своїх членів, дорівнюють, на думку Конституційного суду, попередньому дозволу на їхню діяльність, а отже, мають бути визнані неконституційними. Відтак неконституційним є збереження в ГК вимоги щодо погодження з Антимонопольним комітетом створення або діяльності об'єднань підприємств, єдиною метою яких є представництво і захист прав членів, а не здійснення господарської діяльності. Це саме стосується і вимог про обов'язкову реєстрацію, викладених у законі про організації роботодавців (ст. 13), які разом із нормами ст. 4 закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб" № 755 від 15 травня 2003 року встановлюють, по суті, подвійну реєстрацію громадських організацій, зокрема організацій роботодавців: спочатку органом юстиції, а потім державним реєстратором [4].
Нарешті, з огляду на відповідну норму Конвенції МОП № 87 було підтверджено право на вільне об'єднання в національні федерації чи конфедерації та інші об'єднання, на які поширюються всі вказані вище гарантії. Це