Співучасть в злочинах

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СПІВУЧАСТІ В ЗЛОЧИНІ ТА ЇЇ ОЗНАКИ

1.1. Історія розвитку законодавства про правове регулювання інституту співучасті у вчиненні злочину

1.2. Інститут співучасті у чинному кримінальному законодавстві України

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ

РОЗДІЛ 3. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СПІВУЧАСНИКІВ

3.1. Загальні правила кваліфікації дій співучасників злочину

3.2. Відповідальність організаторів та учасників організованої групи та злочинної організації

РОЗДІЛ 4. ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА СПІВУЧАСНИКІВ ВІД ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Співучасть у вчиненні злочинів є, на думку автора даної роботи, одним із основних інститутів Загальної частини Кримінального права України. Ця важливість обумовлена значущістю його порівняно з іншими способами вчинення злочинів. Вчинення злочинів у співучасті полегшує досягнення завдань, які ставлять перед собою злочинці. Це пояснюється передусім тим, що розподіл ролей між учасниками таких злочинів дозволяє уникати перешкод, які існують на шляху злочинців, забезпечує високий ступінь латентності даних злочинів, що відбивається на ступені розкриття цих злочинів. Тому на сучасному етапі розвитку українського суспільства, на жаль, доводиться констатувати високий рівень злочинів, вчинених у сукупності. В кінцевому результаті це позначається на відносинах у суспільстві, на безпеці життя та здоров’я кожної людини та суспільства в цілому.

Інститут співучасті в злочині є одним з найбільш складних в кримінальному праві. Даному інституту протягом всього розвитку кримінального права приділялася значна увага, але останнім часом питання співучасті в злочині викликають дискусії юристів, які торкаються цієї проблеми.

Та злочинність, з якою ми маємо справу зараз, відрізняється високим ступенем організованості, різко зросла кількість злочинів, які скоюються в співучасті (практично кожний третій злочин в нашій країні вчиняється в співучасті). Організована злочинність є серйозною перешкодою на шляху демократичного розвитку нашої країни, тією проблемою, яка вимагає невідкладного, кардинального вирішення.

Співучасть є об’ємним поняттям, всі злочини вчинені умисно двома і більше особами попадають під категорію злочинів вчинених у співучасті.

Проблемі співучасті присвячується велика увага у всьому світі «VII Міжнародний Конгрес (1957 рік, Афіни) з кримінального права (1957 рік, Афіни) був повністю присвячений співучасті в злочині.»

Саме цими обставинами обумовлена необхідність правового регулювання даного інституту Кримінального права України. Важливим є врахування всіх або практично всіх аспектів такої злочинної діяльності. Саме Кримінальний кодекс є нормативно-правовим актом, у якому визначається поняття та форми співучасті у вчиненні злочинів. Від того, як у даному нормативно-правовому акті закріплено поняття інституту співучасті у вчиненні злочину, визначено його ознаки, безпосередньо залежатиме наукове обґрунтування його положень та практичне їх втілення при розкритті та розслідуванні злочинів.

У зв’язку з цим, автор даної курсової роботи намагатиметься проаналізувати основні підходи до розуміння поняття та форм співучасті, які існують у науці Кримінального права а також у чинному Кримінальному кодексі України; з’ясувати особливості кримінальної відповідальності кожного із вказаних у законодавстві співучасника злочину.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СПІВУЧАСТІ В ЗЛОЧИНІ ТА ЇЇ ОЗНАКИ

1.1. Історія розвитку законодавства про правове регулювання інституту співучасті у вчиненні злочину

У теоретичній спадщині в галузі кримінального права напевно немає більшої кількості праць, ніж кількість тих, які присвячені вивченню інституту співучасті у злочині. Однак і зараз можна з упевненістю сказати, що в ньому існує безліч "білих плям", які відкривають простір для дослідників. І тому залишаються актуальними думки професора М.С. Таганцева, який зазначав, що цей інститут є одним з найбільш заплутаних у теорії кримінального права.

Слід зазначити, що інститут співучасті відомий і теорії кримінального права, і кримінальному законодавству ще з далеких часів.

Найдревніша пам'ятка права стародавніх слов'ян - "Руська правда" знала співучасть у злочині і цікаво регулювала відповідальність за вчинення злочинів у співучасті. При цьому слід зауважити, що в різних списках відповідальність розглядалась по-різному. Так, якщо Троїцький список визначав тільки загальні принципи відповідальності (ст.37), то вже академічний список (ст.31) диференціює відповідальність залежно від кількості співучасників. При цьому "Руська правда" визначала два надзвичайно важливих положення: вчинене діяння в повному обсязі ставилось в провину всім співучасникам злочину; встановлювалась рівна відповідальність всіх співучасників злочину.

Наступним нормативним документом, який регулював питання співучасті у злочині, було "Соборное уложение" царя Олексія Михайловича (1648 р.). У ньому не дається його визначення, але досить широко розглядаються різноманітні випадки вчинення злочинів у співучасті.

"Артикул воинский" Петра І (ст. 189 Толкование, ст.1 90) зафіксували умови відповідальності співучасників, виділяючи як співвиконавців, так і пособників та визначаючи межі їх відповідальності [14, c. 362].

Вперше майже повна характеристика видів співучасників у національному законодавстві була дана у "Своде законов Российской империи", в якому виділялись:

спільники, які в сукупності привели злочин у дію;

призвідники, які діяли разом з іншими, однак були першими, хто поклав умисел та залучив до нього інших;

помічники й учасники (їх нараховувалось 6 категорій), які сприяли вчиненню злочину "словом або письмом";

На підставі цієї схеми була розроблена система співучасників у кримінальному законодавстві 1845 р. Однак вона була диференційована відповідно до форм співучасті, що зробило її мало дієвою.

У радянському кримінальному законодавстві перші норми, що регулювали умови кримінальної відповідальності за співучасть, з'явились у "Руководящих началах" 1919р., які визначали умови відповідальності "за деяния совершенные сообща". Однак слід зауважити, що ця регуляція здійснювалась досить узагальнено (ст.ст. 21-24). "Руководящие начала" вимагали визначати ступінь суспільної небезпеки співучасті в першу чергу на підставі визначення ступеня суспільної небезпеки злочину, а вже по друге, враховувати суспільну небезпеку діяння. Визначались і форми співучасті, якими були "шайка, банда, толпа". Саме цей документ створив фундамент для сучасного інституту співучасті