КК РСФСР 1922 р. в ст. 15 визначав: "За преступления наказываются как исполнители, так и подстрекатели и пособники. Мера наказания каждому из соучастников преступления определяется как степенью участия, так и степенью опасности преступника и совершенного им преступления".

"Основные начала" 1924 р. містили лише одну норму, яка регулювала інститут співучасті у злочині (ст. 12), і визначала, що: "меры социальной защиты применяются в отношении всех соучастников (подстрекателей, исполнителей, пособников) в зависимости как от степени их социальной опасности, так и от степени их участия в преступлениях". Як видно, "Основные начала" знов переставили наголос при визначенні критеріїв відповідальності за співучасть з суспільної небезпеки діяння на суспільну небезпечність особи. При цьому закон не визначав ані поняття співучасті, ані поняття окремих видів співучасників, залишаючи це на розсуд практиці [22, c. 9].

КК України 1927 року практично повторив вищенаведене формулювання "Основных начал" 1924 р. (ст.19), хоча і визначив в ст. 20 поняття основних видів співучасників - підмовника, виконавця та пособника.

Слід зауважити і той факт, що, незважаючи на надзвичайно велику централізацію законодавства, в питанні віднесення тих чи інших категорій до кола співучасників, кримінальні закони союзних республік проявили достатню самостійність. Це в першу чергу торкалось питання визначення кола співучасників. КК РРСФР вказував (ст.17), що до них належать лише підмовники і пособники. КК УРСР пішов далі цим шляхом, і обґрунтовано включив, як вже зазначалось, до їх кола також і виконавців злочину. Не було єдності і у включенні до кола співучасників осіб, які вчинили заздалегідь необіцяне приховування злочинів. Якщо КК РРСФР та ряду інших союзних республік, визнавали цю діяльність у якості співучасті у злочині без будь-яких обмежень, то КК України не тільки не робив цього, а взагалі встановлював відповідальність заздалегідь не обіцяне приховування злочинів лише у спеціально визначених випадках.

Як видно, перші кримінально-правові закони радянських часів не виділяли такого виду співучасників, як організатор злочину, хоча законодавство знало цей вид діяльності, закріплюючи його в окремий вид злочину (н-д, ст.ст. 54-11,56-17 КК).

Політика сталінського тоталітаризму знайшла свій яскравий відбиток і в науково-практичному розумінні інституту співучасті у злочині. При цьому грубо порушувались принципи суб'єктивного ставлення за провину і єдності умислу співучасників. Так, відповідно до ст.54-1в "Відповідальність повнолітніх членів сімей військовослужбовців", фактично визнавались співучасниками і підлягали покаранню всі повнолітні члени сім'ї військовослужбовця, що вчинив вгечу або переліт за кордон, які проживали разом з ним або були на його утриманні, навіть при тій умові, що вони нічого не знали і не могли знати про вчинене діяння.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року, Кримінальні кодекси союзних республік 60-х років у своїх нормах не тільки визначили поняття співучасті у злочині, але і досить розгорнуто характеризували види співучасників злочину. Це вперше знайшло своє закріплення в нормативному порядку [22, c. 14-15].

Так, ст. 19 КК України визначала:

"Співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб в здійсненні злочину.

Співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники і пособники.

Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала здійснення злочину або керувала його здійсненням.

Підмовником визнається особа, яка схилила до здійснення злочину.

Пособником визнається особа, яка сприяла здійсненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом [2].

Ступінь і характер участі кожного з співучасників в здійсненні злочину повинні бути враховані судом при призначенні покарання."

Як наочно видно, рівень узагальнень, здійснений законодавством, був на декілька порядків вищим за попередній. У ньому знайшли нормативне відображення і саме поняття співучасті, і її ознаки; визначені види співучасників та дана характеристика діянь, їло утворюють кожний із цих видів.

Одночасно при визначенні відповідальності закон робить акцент на суспільній небезпечності діяння, хоча і наголошує на необхідність врахування при призначенні покарання ступінь і характер участі в злочині кожного із співучасників.

Звичайно це був великий крок вперед на шляху як теоретичного розуміння змісту цього кримінально-правового інституту, так і його практичного втілення в практику боротьби із злочинністю.

Подальша теоретична розробка інституту співучасті у злочині здійснювалась у численних працях вчених-криміналістів, серед яких особливо хотілось би виділити монографічні праці Ф.Г.Бурчака [5, c. 42].

Новим кроком як у теоретичному, так і в практичному розумінні інституту співучасті в кримінальному праві стало законодавство 2001 р., яке присвятило йому Розділ VI.

Шлях до розуміння змісту цього інституту та його ознак в історії вітчизняної наукової думки був довгим і неоднозначним.

У першому підручнику з кримінального права професор В.Д. Спасович, виділяючи вчинення злочину кількома особами, говорив про це як про "стечение нескольких главных виновников в одном и том же преступлении". При цьому він не визначав ознак цього виду скоєння злочину, не визначав видів співучасників, а зупинявся на аналізі відомих тоді законодавству форм її здійснення [16, c. 176-178]. При цьому він виділяв співучасть у якості окремого інституту кримінального права.

Професор Л.Є. Владиміров визначав співучасть, як "соглашение нескольких лиц совершить общими силами определенное или несколько, наперед не определенных, преступлений". При цьому він визначав і ознаки співучасті, до яких відносив: наявність спільного умислу та попередньої домовленості на вчинення злочину; об'єднання зусиль співучасників; узгодженість щодо скоєння одного або кількох (невизначеної кількості) злочинів [6, c. І08-109].

Професор О.Ф. Кістяківський не користувався терміном "співучасть", замінюючи