його на "стечение преступников" або "участие в преступлении". При цьому він визначав цю діяльність на підставі лише об'єктивного (кількісного) критерію, як злочин, вчинений двома або більшим числом осіб. Не вказуючи на ознаки співучасті, він тим не менш визначав у якості ознак при характеристиці окремих видів співучасників обов'язкову наявність спільного умислу. Цікавим є те, що О.Ф. Кістяківським була запропонована градація співучасті на необхідну і факультативну. При цьому до необхідної він відносив ті діяння, які не могли бути вчинені інакше, як групою осіб (н-д, такі діяння як дуель, підкуп, перелюбство). Факультативну форму утворювали діяння, які, за загальним правилом, не вимагали участі кількох осіб, тобто могли бути вчинені і одним злочинцем [7, c. 529].
Першим, хто дав чітке визначення ознакам співучасті у злочині, був професор Л.С. Бєлогріц-Котляревський, який визначив її як: "совпадение нескольких лиц в преступлении, при котором, благодаря общности их субъективной виновности, каждый солидарно отвечает за все деяние в полном объеме" [4, c. 205].
М.Д. Сергієвський визначав співучасть у злочині виключно на підставі кількісного критерію, як "знание каждого из соучастников о присоединяющейся деятельности других лиц" [15, c. 313].
Професор М.С. Таганцев, не даючи дефініції інституту співучасті у злочині, тим не менш визначав його основні ознаки, якими є: вчинення діяння декількома учасниками та спільність вини у всіх співучасників [17, c. 734].
Один з перших підручників з кримінального права (1938 р.) вже чітко сформулював поняття співучасті, зафіксувавши, що нею є "умышленное участие двух или нескольких лиц в совершении умышленною преступления" [20, c. 314]. Цю дефініцію можна визнати чи не найпершою, яка остаточно й однозначно визначила поняття цього інституту, яке залишається практично незмінним по сьогоднішній день.
Тим не менш у брошурі - "Соучастие в преступлении" (1939 р.) професор Б.С. Утєвський знов таки визначав співучасть як діяльність, при якій "двое или более лиц объединяются, организуются для совершения одного или нескольких преступлений" [21, c. 4]. Як видно, автор виділяє в якості ознаки співучасті лише її кількісний показник, ігноруючи якісний, яким є наявність спільного умислу. Такий підхід абсолютно зрозумілий з позицій того часу, коли він служив науковим обґрунтуванням кваліфікацій співучасті на процесах "зрадників Батьківщини" періоду сталінських репресій.
Професор О.Н. Трайнін тим не менш піддав критиці цю дефініцію, вказавши, що вона не визначає необхідної наявності єдності співучасників і дає можливість визнати співучастю просту сукупність кількох осіб. Він висловився за необхідність, встановлення в якості ознаки співучасті наявності суб'єктивного зв'язку між співучасниками, а не просто наявності умислу [19, c. 70-71].
Слід зазначити, що на теоретичній розробці інституту співучасті у злочині значний відбиток наклали правові погляди А.Я. Вишинського - апологету політики судового терору часів культу особи. Він трактував поняття співучасті в розширеному виuляді, підводячи під нього фактично будь-яку діяльність, здійснену двома і більше особами, заперечуючи необхідність існування причинного зв'язку діянь інших співучасників з діяннями, які вчинив виконавець злочину. За А.Я. Вишинським для визначення співучасті достатньо було встановити наявність зв'язку з вчиненим злочином для вирішення питання про кримінальну відповідальність.
Звичайно, що після відмови від політики терору і репресій такі погляди були піддані критиці і від них було відмовлено.
Ф.Г. Бурчак, визначаючи поняття співучасті, писав, що ним є "совместное участие двух или большего числа лиц в совершении одного и того же умышленного преступления" [5, c. 58].
П.Ф. Тєльнов визначав співучасть як "совершение умышленного преступления совместными сознательно объединенными деяниями двух или более лиц" [18, c. 12].
1.2. Інститут співучасті у чинному кримінальному законодавстві України
Новий Кримінальний кодекс України визначає поняття співучасті у злочині в ст.26, яка встановлює: "Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину" [1].
У цій статті при визначенні поняття співучасті зроблені окремі уточнення у порівнянні з раніше діючим законодавством. Зокрема передбачено, що при співучасті має місце участь декількох суб'єктів злочину. В Кримінальному кодексі 1960 року поняття суб'єкта не було, мова йшла про вчинення злочину двома або більше особами. Уточнення зроблено і стосовно того, що співучасть може мати місце у вчиненні умисного злочину. В раніше діючому законодавстві умисний характер злочинів спеціально не підкреслювався. Вказані уточнення є на думку Потебенька М.О. та Гончаренка В.Г. слушними, вони конкретизують поняття співучасті [11, c. 209-210].
Виділення поняття співучасті в окремий розділ чинного Кодексу пояснюється їх широким розповсюдженням, а також тим, що вчинення злочинів у співучасті має певну специфіку і відрізняється, більш високим ступенем суспільної небезпеки. В цілому ряді випадків вчинення злочину в співучасті надає окремим складам злочинів кваліфікованого виду. В Україні злочини такого виду достатньо розповсюджені. Так, у 1999 р. було зареєстровано 77095 злочинів, вчинених у співучасті, їх питома вага серед злочинів, закінчених розслідуванням, складала 19,5%, а в 2000 р. зареєстровано 80179 злочинів, питома вага складала також 19,5%.
У теорії кримінального права виділяються об'єктивні і суб'єктивні ознаки співучасті.
До об'єктивних ознак відносяться:—
вчинення злочину декількома суб'єктами;—
спричинення єдиного для всіх співучасників наслідку;—
причинний зв'язок між діями кожного співучасника і злочинним результатом.
Для наявності співучасті, перш за все, у злочині повинні приймати участь не менше двох осіб, які відповідають вимогам, що пред'являються до суб'єктів злочину.
Наступною ознакою співучасті є спільність дій співучасників, які є взаємодоповнюючими. Вона спрямована на досягнення спільного результату. При цьому дії кожного співучасника повинні бути складовою частиною діяння в цілому, розглядається як причина наслідку, що настає.
Наприклад, при здійсненні вбивства