Злочин розглядається в основному як кримінально-правова категорія. Проблемам дослідження злочину як соціального явища присвятили свої праці В. Бачити, О. Микитчик, Є. Поздняков, А. Добринш, Ю. Блудштейн. Окремим аспектам цієї проблематики приділили свою увагу О. Литвак, М. Ібрагімов, В. Шакун.

Слід зазначити, що комплексно у філософсько-правовій науці проблема злочину як соціального явища була розглянута у дисертаційному дослідженні О. Микитчика «Злочин як соціальне явище філософсько-правовий аспект». Проте в обсязі одного дослідження неможливо повно та всебічно вивчити феномен злочину як соціального явища. Складність процесу дослідження полягає в тому, щоб віднайти саме те, що узагальнює та характеризує злочин у його антисуспільній спрямованості. Це потребує застосування філософсько-правової методології.

Сучасний етап розвитку наукового знання, у тому числі правового, характеризується збільшенням аспектів (граней) вивчення одного й того самого об'єкта. Іншими словами, об'єктна сфера наук може бути одна, а предметна, враховуючи зміст та специфіку конкретної науки, може бути різною. Предмет є категорією, яка визначає певну цілісність, що виділена із об'єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Таким чином, один і той самий об'єкт вивчається більш спеціалізовано, з диференційованим підходом, різними науками (наприклад, філософія права, соціологія права, теорія права).

В. Бачинін вважає, що «філософія права - міждисциплінарна галузь знань, яка об’єднує зусилля пізнання в юриспруденції та філософії» [9, с. 28]. Слід зазначити, що формування і розвиток філософії права як самодостатньої наукової дисципліни не є продуктом логічних операцій з об’єднання фрагментів філософії та права. Це - зумовлена логікою життя та галузей знань інтеграція філософських ідей і даних права [3, с. 12].

Діалектика розглядає форму явищ як структуру, зовнішні рамки явища. Форма явиш тісно пов’язана із змістом визначається ним і від нього залежить. Оскільки злочин є соціально-правовим явищем, форма цього явища є двоякою. Формою злочину як соціального явища виступає форма злочинної поведінки дія або бездіяльність. Тільки в такій формі можливе злочинне посягання тільки таким чином можливе заподіяння шкоди суспільним відносинам або загроза завдання такої шкоди. Формою злочину як правового явища виступає склад злочину. Злочин в об'єктивній реальності завжди конкретний – це будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством.

Діалектика форми та змісту свого часу була розкрита у працях Гегеля. Характерним є таке твердження з його Енциклопедії «При рассмотрении противоположности между формой и содержанием существенно важно не упустить из виду, что содержание не бесформенно, а форма одновременно и содержится в самом содержании, и представляет собой нечто внешнее ему. Мы здесь имеем удвоение формы во-первых, она, как рефлектированная внутрь себя, есть содержание, во-вторых, она, как не рефлектированная внутрь себя, есть внешнее, безразличное для содержания существование» [6, с. 527]

З цієї подвійної природи форми випливає, по-перше, можливість відносно самостійного дослідження її, по-друге, невідворотність виходу у процесі поглиблення дослідження за межі форми. Щодо проблеми, що розглядається, зазначений процес особливо яскраво виявився у кримінальному праві.

Ще у 1906 р відомий дослідник М. Гернет зазначав, що основною характерною ознакою соціологічного напряму в науці кримінального права, а разом із тим і її заслугою, є вчення про злочин як соціальне явище [7, с. 138].

Радянська наука кримінального права виходила з розуміння злочину як соціального явища, хоча в період 40-50-х років центр тяжіння перемістився до розроблення правової форми останнього. Відображенням соціологічного підходу до злочину було його трактування як суспільно-небезпечного діяння, що, однак не могло вичерпати всі соціологічні аспекти проблеми. Суспільна небезпека – найважливіша соціальна характеристика злочину, але вона відображає лише одну його сторону: ту шкоду, яка завдана або може бути завдана суспільству злочинною поведінкою. Вказуючи на суспільну небезпеку злочинного діяння, ми ще не розкриваємо його причини, не характеризуємо відношення злочинця до оточуючих його місце це в соціальних групах [16, с. 5]. Поглиблюючи з одного боку, вивчення правової форми злочину, а з іншого – традиційні соціологічні дослідження суспільної небезпеки злочину, наука кримінального права вийшла тим самим за межі аналізу правової форми, розширила свою проблематику, збагатила методологію.

Разом із тим галузеві соціологічні дослідження свідчіть що галузеві юридичні науки розглядають правопорушення під кутом зору певної форми юридичної відповідальності що визначає обсяг соціологічних досліджень. Характеристика причин, закономірностей розвитку правопорушення як соціального явища, різноманітних форм і методів боротьби з ними не є предметом галузевих наук та тяжіє до виділення в самостійну науку. Частково така тенденція вже реалізована кримінологія існує як самостійна наука, що не збігається за предметом з наукою кримінального права [8, c. 56]. В перспективі можна очікувати, що розроблення причин правопорушень, форм та методів боротьби з ними також вийде за межі галузевих юридичних наук та стане предметом науки, що вивчатиме комплексну проблему асоціальної поведінки.

Вчені пропонують різні підходи до визначення злочину у філософсько-правовому розумінні, адже зрозуміло, що визначення злочину як правової категорії є більш вузьким, ніж категорії філософської, і не розкриває суті цього складного соціального явища, не вказує на його причини, що значно звужує, а подекуди й унеможливлює боротьбу з ними. На думку В. Бачиніна, феномен злочину слід розглядати в казуальному причинно-наслідковому аспекті цивілізації.

О. Микитчик, розкриваючи загальноісторичну тенденцію декриміналізації юридичного закону і його гуманістичну сутність, пропонує таке філософське правове визначення злочину як соціального явища: «Злочин – це вид антисуспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти загальнолюдських цінностей і виражена в діях, що завдають значної шкоди людині в системі