Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального права.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Суспільна небезпека, як один із названих критеріїв, є характерною не тільки для злочинів, а й для інших правопорушень. Цей висновок випливає, зокрема, із ч. 2 ст. 1 КК, де зазначено, що «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами».

Розрізняють характер і ступінь суспільної небезпеки. Характер – якісна ознака суспільної небезпеки - залежить від важливості об'єкта кримінально-правової охорони. Так, життя та здоров'я особи, її воля, статева свобода і статева недоторканність, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок як найбільш важливі цінності захищаються кримінальним законом. Наявність факту посягання на них не викликає необхідності порушувати питання про відмежування такого злочину від інших правопорушень, оскільки таких законодавство не передбачає.

Відповідальність за посягання на особисті права людини і громадянина, власність, порядок здійснення господарської діяльності, довкілля, громадську безпеку, безпеку виробництва, безпеку руху та експлуатації транспорту, громадський порядок та моральність, порядок несення військової служби тощо передбачена не тільки кримінальним правом, а й іншими галузями права. Для відмежування злочину від інших правопорушень у таких випадках недостатньо звертатися тільки до характеру суспільної небезпеки вчиненого. Необхідно визначити її кількісну ознаку - ступінь суспільної небезпеки діяння. Злочин завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. На ступінь суспільної небезпеки впливають: тяжкість заподіяної шкоди, спосіб вчинення діяння, форма вини, мотив і мета, повторність та інші ознаки [10, c. 151].

Основною ознакою, яка впливає на ступінь суспільної небезпеки, є властивість діяння заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

Істотність матеріальної шкоди у багатьох випадках визначається безпосередньо у КК на підставі заздалегідь визначених абсолютно конкретних критеріїв і вимірюється у грошовому виразі (щодо майнової шкоди), у фіксованих показниках короткочасного розладу здоров'я, втрати працездатності, втрати органу або його функцій, смерті тощо (щодо фізичної шкоди). Ці критерії дають змогу, як правило, чітко відмежувати злочини від інших правопорушень. Наприклад, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв є адміністративним правопорушенням (ст. 61 КУпАП). Якщо зазначеним діянням буде умисно заподіяно шкоду у великих розмірах, вчинене переростає у злочин, передбачений ст. 194 КК (умисне знищення або пошкодження майна), а якщо пошкодження названих предметів спричинило, скажімо, тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, то, залежно від форми вини, - у злочин, передбачений ч. 2 ст. 194 КК (умисне пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки), або у злочин, передбачений ст. 196 КК (необережне знищення або пошкодження майна). Аналогічне рішення треба приймати при знищенні або пошкодженні дренажних систем (ст. 74 КУпАП), пошкодженні газопроводів (крім магістральних) і їх устаткування при провадженні робіт (ст. 1032 КУпАП) тощо [21, c. 46].

Однак часто вказаних критеріїв у КК не передбачено і визнання чи невизнання істотною нематеріальної, а інколи - і матеріальної шкоди, особливо якщо вона має непрямий характер, здійснюється у межах судової дискреції. У цих випадках з метою визначення шкоди істотною мають враховуватися інші критерії - спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину, наявність потерпілого, який має особливий статус та потребує особливого захисту, наявність предмета злочину, що є особливо важливим, тощо.

Із ч. 2 ст. 11 КК випливає, що діяння, яке не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, взагалі не становить суспільної небезпеки, тобто не вважається злочином [18, c. 174].

Суб'єктом злочину, як зазначалося вище, може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (див. статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.

На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини. Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання