спочатку вважав, що забезпечення обвинуваченому права на захист і змагальність є одним принципом [Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1958. – С. 74.], однак пізніше дійшов висновку, що змагальність має особливо важливе значення і почав виділяти її в якості самостійної засади радянського кримінального процесу [Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.,1968. – Т. 1. – С. 153.]. Він одним з перших обґрунтував таку точку зору на змагальні основи, яка дотепер є домінуючою (переважаючою) серед інших. Змагальність, за його визначенням, є в тому, що суд розглядає справу за участю сторін – обвинувачення і захисту та при цьому всіма правами сторони користується обвинувачений чи підсудній. Сторони – прокурор, потерпілий, підсудний, захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники – наділені рівними процесуальними правами для відстоювання перед судом своїх вимог для заперечення, спростування вимог і тверджень другої сторони. Функції сторін – обвинувачення та захисту – відділені від функцій суду, який в судовому розгляді не є стороною, а наділений керівною та вирішальною роллю.
Традиційно поняття принципу змагальності включає такі елементи:
1. Розподіл основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи (правосуддя);
2. Процесуальну рівність сторін;
3. Активну й керівну роль суду в процесі.
Деякі автори висловлювали думку, що за такої теоретичної конструкції змагальних положень неможливо визначити їх зміст, бо якщо ці елементи принципу змагальності розглядати окремо, то неважко визначити, що в переважній своїй більшості вони входять в якості складових частин до змісту інших самостійних принципів, таких як: публічність, право обвинуваченого на захист, рівність прав учасників судового розгляду та інших [Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1974. – № 1.– С. 71.]. Однак, з такою точкою не можна погодитися, і справедливо, що вона не знайшла підтримки та спростовується в наукових колах, бо за такого підходу аналогічним буде прояв й інших принципів, які тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені, що унеможливлює чітке розмежування кожного зі складових системи процесуальних принципів [Бибило В.Н. Конституционные принципы правосудия и их реализация в стадии исполнения приговора. – Минск, 1986. – С. 87–88.]. Деякі вчені зазначають, що зміст принципу змагальності зводиться до всіх трьох вищевказаних ознак [Волкодаев Н.Ф. Правовая культура судебного процесса. – М.,1980. – С. 49.]. Принцип змагальності означає поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і у підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню об’єктивно істини. Вернидубов І.В. визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази [Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за законодавством України: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеню кандидата юридичних наук. - К: Київський ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - 1992. - С. 26.].
Однак, найбільш аргументованою та доведеною, на нашу думку, є точка зору про те, що змістом змагальних засад є розподіл та чітке розмежування процесуальних функцій, тобто відокремлення функцій обвинувачення, захисту від функцій вирішення справи [Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. Стан та перспективи розвитку: Навч. посіб. – К., 2004., с. 106; Хематов Ю.В. Розвиток змагальних засад діяльності адвоката – захисника у кримінальному судочинстві України: Автореф. дис..... канд. юрид. наук. – Х., 1994.]. Чинне кримінально-процесуальне законодавство не допускає суміщення одним і тим же суб’єктом функцій по захисту, обвинуваченню, розгляду і вирішенню справи. З метою недопущення порушення принципу законності та одним з елементів гарантії його дотримання законодавцем передбачено право відводу судді, народного засідателя (ст. 54–56 КПК України), прокурора (ст. 58 КПК України), слідчого і особи, яка проводить дізнання (ст. 60 КПК України) та захисника (ст. 61КПК України). Саме змагальність сторін, на думку деяких авторів, спонукає суд, прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, досліджувати обставини справи всебічно, повно та об’єктивно й неупереджено та ухвалювати законне і неупереджене рішення [Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. Стан та перспективи розвитку: Навч. посіб. – К., 2004., с. 107]. Точку зору про розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи підтримує й Конституційний Суд Російської Федерації, який вперше висловився так у п. 5 постанови по справі “Про перевірку конституційності статті 418 Кримінально-процесуального кодексу РСФСР в зв’язку з запитом Каратузського районного суду Красноярського краю” [Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 50. – Ст. 5679.] від 28 листопада 1996 р. Він постановив, що положення статті 418 КПК РСФСР, що покладає на суд повноваження з порушення кримінальної справи і формулювання обвинувачення у відношенні конкретної особи, суперечать ч. 3 ст. 123 Конституції РФ, яка закріпила принцип здійснення судочинства на засадах змагальності. Цей конституційний принцип має на меті таку побудову судочинства, за якої функція правосуддя (вирішення справи) відділена від функцій сторін, які між собою суперечать. При цьому суд зобов’язаний забезпечити справедливе і неупереджене вирішення спору, надавши сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій, а тому він не може прийняти на себе виконання їх процесуальних (цільових) функцій. У кримінальному судочинстві змагальність означає суворе розмежування функції суду по розгляду справи від функцій обвинувачення та захисту, кожна з яких покладена на конкретних учасників процесу.
Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство містить норму, що