Ряд процесуалістів вважають, що оскільки серед вчених немає однозначності у визначенні поняття функцій, їх кількості, суб’єктів, виконуючих конкретні функції, то й змагальність не можна розуміти тільки як розподіл функцій на три види – вирішення справи, обвинувачення і захист. Змагальність на їх погляд є тільки способом дослідження доказів в судовому засіданні і не більше [Ефимичев С.П., Ефимичев П.С. Конституция Российской Федерации и ее толкование Конституционным Судом РФ // Уголовное право. – 1999. – № 1. – С. 109; Уголовно-процессуальное законодательство и решения Конституционного Суда РФ // Журн. российск. права. – 2000. – № 1. – С. 27.]. Деякі автори вважають, що змагальність у сфері кримінального процесу – це метод пізнання, оскільки мають місце полеміка, спір, зіткнення інтересів і думок, що характерні для будь-якої сфери людської діяльності. У кримінальному процесі мають місце зіткнення двох протилежних функцій: обвинувачення і захисту, які, хоча й є між собою органічно взаємопов’язані, однак діаметрально протилежні. Суд, будучи самостійним у виборі процесуальних засобів з’ясування обставин справи, активно досліджує всі її матеріали, але не може брати жодної з функцій захисту чи обвинувачення, підміняти одну або іншу сторону і зобов’язаний діяти в таких процесуальних рамках, які б засвідчили його об’єктивність та неупередженість [Побегайло Г.Д. Судебные прения в советском уголовном процессе. – М., 1982. – С. 4.].

В. Бернхем вважає, що основним у принципі змагальної системи є те, що вона вимагає чіткого розмежування між активною функцією – розслідуванням та збиранням доказів і пасивною – розглядом доказів та прийняттям рішення у справі. На його думку, цього можна найкраще досягти, якщо той, хто приймає рішення, займає нейтральну, неупереджену позицію і відповідальний лише за прийняття рішення у справі; сторони самі розробляють і подають докази та аргументи, на яких ґрунтуватиметься рішення; судова процедура концентрується переважно на зіткненні протилежних доказів і аргументів, наданих сторонами; сторони мають рівні можливості представляти й обговорювати свої справи з тим, хто приймає рішення [Бернхем В. Вступ до права та правової системи США: Вид-во “Україна”. – К., 1999. – С. 85–87.].

На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника.

Питання щодо трьох основних кримінально-процесуальних функцій є спірним. Деякі вчені вважають, що обвинувачення, захист, вирішення справи реалізуються в кожній справі, яка направляється на розгляд суду [Вернидубов І.В. Проблеми підтримання державного обвинувачення за законодавством України: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеню кандидата юридичних наук. - К: Київський ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - 1992. - С. 26.]. Прибічники протилежної точки зору, з якими не можна не погодитися, вважають, що визнання лише трьох процесуальних функцій “… не охоплює всю повноту діяльності осіб, які приймають участь по справі, штучно обмежуючи направленість їх діяльності заданими направленостями без врахування дійсних процесуальних інтересів” [Даев В.Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1974. – № 1., с. 72].

На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника. Обидва визначення висловлюють сутність поняття, яке розглядається, одне – відносно самої діяльності, інше – її носія.

Однак, на нашу думку, вирішальну роль для забезпечення реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі має обсяг і співвідношення прав сторін. 

ЗМАГАЛЬНІСТЬ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ.

Більшість авторів відносить змагальність до принципів кримінального процесу, підставою чого є ст. 129 Конституції України. В цій нормі мова йде тільки про судочинство, а не про кримінальний процес.

Кримінально-процесуальне законодавство, що регламентує інститут досудового розслідування, носить інквізиційний характер. Досудове розслідування ведуть слідчі. Вони збирають всі докази – виправдувальні та обвинувальні, ті, що пом'якшують та обтяжують відповідальність особи. Отже, слідчий одночасно обвинувачує, і захищає, а також вирішує справу. Зосередження 3-х функцій в одній процесуальній фігурі призводить до необґрунтованого притягнення осіб до кримінальної відповідальності, їх незаконного засудження [Смирнов В. П. Противоборство сторон как сущность принципа состязательности уголовного судопроизводства // Государство и право, - 1998. - № 3 – С. 61].

Відсутність змагальності на досудовому розслідуванні обумовлено тим, що одна із сторін виступає у провадженні у справі - сторона обвинувачення, виконує функції, які в цивілізованих країнах належать іншим державним органам, наприклад, суду. Санкцію на арешт дає прокурор - особа при цьому не присутня, за виключенням неповнолітніх. Тим самим особа буде позбавлена свободи, не може нічого пояснити і захистити себе. Не присутній в ході арешту і захист, не може заявити клопотання, висловити свою думку з приводу арешту. Теж відбувається і при продовженні терміну утримання