Через договір здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням. За допомогою договору є можливість насичити ринок необхідними товарами. Шляхом укладення договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і немайнових інтересів [14, c. 227-229].

Значна роль правочинів у повсякденному житті фізичних осіб: користування комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). У цих і подібних випадках укладаються відповідні правочини.

Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т. ін.), то їх діяльність неможлива без правочинів.

Законодавство, що регулює різні правочини, розглядається у відповідних розділах особливої частини підручника з цивільного права. У межах даної теми висвітлюються лише загальні положення про правочини.

Правочини, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни, досить різні, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

Правочини бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. Наприклад, розпорядження своїм майном не випадок смерті (заповіт) е одностороннім правочином, бо для його складання і оформлення необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх правочинів належать також прийняття і відмова від спадщини.

Якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то це двостороння угода. Вона називається договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двостороннім правочином купівлі-продажу або договором купівлі-продажу. Для виникнення багатостороннього правочину необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при три-, чотиристоронньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальні правочини (від лат. consensus — згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладення реального правочину (від лат. res — річ) поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних правочинів належать договори позики, перевезення, дарування [16, c. 172-174].

Дія, яка повинна бути вчинена на підставі правочину має свою мету (лат. causa). Під метою у правовому значенні слід розуміти відповідний правовий ефект, якого намагаються досягти сторони в правочині шляхом вчинення дій.

За особливостями мети правочини поділяються на платні і безплатні, казуальні і абстрактні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні правочини, за певним винятком, є платними. У безплатному правочині сторона зобов'язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні правочини є безплатними. З двосторонніх правочинів до безплатних належать договори дарування, безплатного користування майном.

Деякі двосторонні правочини залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безплатними (наприклад, договори доручення, зберігання). Юридичні особи, як правило, укладають платні правочини, що пояснюється їхніми комерційними інтересами, які вимагають покриття видатків прибутками від економічної діяльності.

Правочини, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною. Переважна більшість правочинів є казуальною, оскільки правочини між юридичними особами завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Фізичні особи за допомогою правочинів задовольняють свої потреби і тому у таких правочинах також визначається мета їх укладення.

У деяких випадках законодавець допускає правочини, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть за її відсутності такі правочини мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними (від лат. abstractio — відтягнення, відвернення). До абстрактних правочинів, зокрема, належить вексель.

1.2. УМОВИ ДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати ряду вимог, які прийнято називати умовами дійсності правочину. До них належать: законність змісту; здатність осіб, які її учиняють, до участі в угоді; відповідність внутрішньої волі волевиявленню; дотримання форми правочину.

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається законодавством недійсним. Недійсність правочину означає, що дія, учинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які вона була спрямована.

Під законністю змісту правочину слід розуміти такі дії її учасників, які не порушують вимог закону. При цьому слово „закон” вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у законі приписів. Незаконним, наприклад, буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності громадян та юридичних осіб, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Форма правочину – це спосіб волевиявлення. Правочини можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Якщо в законі не встановлена певна форма тих чи інших угод, то сторони обирають на свій розсуд, у якій формі укласти потрібну їм угоду.

Певна група правочинів може укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання угод, що