потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші правочини (ст. 54 Закону України „Про нотаріат”) [4]. Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих угод, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність. По недійсній угоді (правочину) кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за правочином, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах [17, с.171-172].
Хоча закон і не дає вичерпного переліку угод, які вимагають обов’язкової письмової форми, проте законодавець зазначає, що правочини між юридичними особами, а також між юридичною особою і громадянином потребують письмової форми [11, с.251-252]. Письмової форми потребують також правочини між громадянами на певну, зазначену в законі, суму. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх угод, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму.
Недотримання простої письмової форми правочину позбавляє сторони права, у разі виникнення спору, посилатися для підтвердження правочину на показання свідків. Це означає, що доводити факт укладання правочину, а також те, що він був укладений на відповідних умовах, сторони можуть тільки шляхом посилання на письмові докази (акти, документи, листи, телеграми, телетайпи і т. ін. як особистого, так і ділового характеру). Недійсність правочину наступає лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Крім перелічених вимог дійсності правочинів (їх можна назвати основними) в деяких правочинах зустрічаються й інші вимоги. Так, чинному законодавству відомі правочини, що укладаються під умовою, тобто з урахуванням різних обставин, щодо яких не відомо, стануться вони чи ні. Для угод (правочинів), пов’язаних із майном, може бути суттєвим їх строк. Саме такі вимоги, які є суттєвими не для всіх угод, а для деяких, можна назвати другорядними.
Правочини, укладені під умовою, поділяються на відкладальні і скасувальні.
Правочин визнається укладеним під відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від обставини, щодо якої не відомо, станеться вона чи не станеться (наприклад, правочин найму жилого приміщення укладена за умови, що наймодавець надасть жиле приміщення наймачеві, як тільки син наймодавця переїде в інше постійне місце проживання).
Правочин визнається укладеним під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов’язків за цією правочином у залежність від обставини, щодо якої не відомо, станеться вона чи не станеться. Наприклад, наймач може користуватися житлом наймодавця до того часу, доки син наймодавця не повернеться із строкової військової служби. Правочини, що укладаються під відкладальною або скасувальною умовою, називаються умовними правочинами. Укладаючи умовну угоду, сторони не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов [13, c. 115-116].
Якщо настанню умови недобросовісно перешкоджає сторона, якій настання умови не вигідне, то вважається, що умова настала.
Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, то вважається, що умова не настала.
Важливе місце в деяких правочинах займають строки. З настанням зазначеного строку певні дії можуть виникати, змінюватися або припинятися. Більше того, строки можуть визначатися не лише правочинами, а й законом, судом, господарським судом, іншими органами. Незалежно від того, яким чином встановлено строк, відомо, що він завжди наступить. У цьому виявляється різниця між строком і умовою в умовній угоді. Умова хоча і передбачається сторонами, але не відомо, станеться вона чи ні [17, с.176-177].
3. НЕДІЙСНІ УГОДИ (ПРАВОЧИНИ)
Форма волевиявлення — це форма угоди. Загальні правила про форму угод передбачені у новому ЦК України. Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 206 нового ЦК України). Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення. Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в галузі роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів (ст. 207 нового ЦК України) [2].
Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній письмовій формі.
Письмова форма правочину вимагається в таких випадках. Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 нового ЦК України; правочини фізичних осіб, відповідно до п. З ст. 209 нового ЦК, між собою на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не підлягає оподаткуванню, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 ЦК.
Новий ЦК (ст. 209) не передбачає вичерпного переліку випадків вчинення правочинів у письмовій формі. Замість цього в п. 4 ст. 209 ЦК України зазначено, що письмово мають вчинятися й інші правочини, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма.
Правочин, вчинений у письмовій формі, підписується його учасниками. Пра-вочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюєтья печатками [7, c. 89].
Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися