Враховуючи вищенаведене, можна вважати, що норма ст. 228 нового ЦК України зіграє свою роль в якості перешкоди для вчинення і виконання незаконних угод. Назва ст. 228 розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст незаконного правочину, а також юридичні наслідки вчинення такого првочину. Вона формулюється так: "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок". За буквальним текстом норми: правочин, який порушує публічний порядок, є недійсним. Отже, недійсність розглядуваного правочину безпосередньо встановлюється законом. Судове рішення може лише констатувати недійсність. Цієї норми немає в ст. 49 ЦК УРСР. Автори статті намагаються дати визначення порушення правочином публічного порядку через перелік кримінальних і цивільних деліктів, на які були спрямовані дії сторін (сторони). З цим важко погодитися. Натомість, на наш погляд, необхідно визначити характер і зміст законів та інших правових актів, які порушують учасники незаконного правочину. Однією з основних ознак ст. 228 є те, що безпосереднім об'єктом посягання з боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю природою. Це кримінальне законодавство, в тому числі Кримінальний кодекс України, валютне, бюджетне, податкове, антимонопольне, земельне, законодавство про надра та інше законодавство, що передбачає основи правового регулювання економіки країни [8, c 148-149].

Наступною ознакою є навмисний характер дій учасників незаконного правочину. При цьому умисел спрямований на мету, що суперечить публічному законодавству.

Нарешті, ознака про правові наслідки недійсності незаконного правочину. Якщо правочин виконано сторонами, то за наявності умислу в обох сторін, все те, що взаємно передано ними, стягується до державного бюджету, тобто має місце безоплатне примусове (проти волі учасників) вилучення майна у власність держави. Вважаємо, що суворість зазначених санкцій адекватна тяжкості вчиненого правочину, який у багатьох випадках є кримінальним правопорушенням.

За наявності умислу однієї сторони все те, що вона другій стороні передала, стягується до державного бюджету. А все те, що друга сторона передала першій стороні, повертається їй. Інакше кажучи, сторона, що діяла ненавмисно, поновлюється у попередньому майновому стані, тобто застосовується одностороння реституція. А до сторони, яка діяла з умислом, застосовується така санкція, як вилучення майна на користь державного бюджету. Щодо сфери застосування ст. 228, то правила зазначеної статті поширюються на правочини, учасниками яких є юридичні і фізичні особи.

Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК УРСР (ст. 50) вважає недійсною угоду, укладену юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяльності. При цьому судова практика виходить з того, що позастатутна угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини її учасників. Наслідки недійсності позастатутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла навмисно, застосовуються суворі санкції, передбачені ст. 49 ЦК УРСР. За відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності угод, передбачені ст. 48 ЦК УРСР. Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і у разі, коли стороною в угоді є громадянин.

Новий ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.

У ст. 227 передбачається, що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно, застосовуються суворі санкції, встановлені ст. 228 нового ЦК України.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв — волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв йолі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки неї відповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, то справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства [11, c. 127].

Насильство — фізичний або психічний вплив па особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну полю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.

Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози.

Застосування погрози — це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною; коли обставини,