4. ВИДИ НЕДІЙСНИХ УГОД (ПРАВОЧИНІВ)

У цивільному законодавстві поряд з вищезазначеною класифікацією угод, передбачено також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють угоди: абсолютно недійсні або нікчемні; відносно дійсні або заперечні.

Нікчемні угоди, їхню недійсність визначено безпосередньо у правовій нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення незалежно від пред'явлення позову і рішення суду або господарського суду. Суд та господарський суд зобов'язані констатувати факт недійсності угоди, незважаючи на бажання сторін, і за власною ініціативою застосовувати статті ЦК України, що передбачають певні види нікчемних угод [16, c. 183].

До нікчемних належать угоди:

а) укладені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми (статті 46 і 47 ЦК УРСР);

б) укладені неповнолітніми, які не досягли 15 років (ст. 51 ЦК УРСР);

в) укладені громадянами, визнаними недієздатними (ст. 52 ЦК УРСР);

г) укладені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК УРСР);

д) юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст. 50 ЦК УРСР);

е) мнимі та удавані угоди (ст. 58 ЦК УРСР) [3].

Заперечні угоди. Деякі угоди з дефектами суб'єктного складу волі все ж таки породжують права та обов'язки сторін, а отже є дійсними. Проте їхня дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право відповідним особам заперечувати угоди в суді або господарському суді, а тому вони можуть бути визнані недійсними. Тому й називаються вони відносно дійсними або заперечними. До них належать угоди, укладені:

а) неповнолітніми віком від 15 до 18 років (ст. 53 ЦК УРСР);

б) громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами (ст. 54 ЦК УРСР);

в) громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій (ст. 55 ЦК УРСР);

г) внаслідок помилки (ст. 56 ЦК УРСР);

д) внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою або збігу тяжких обставин (ст. 57 ЦК УРСР).

На практиці нікчемні і заперечні угоди розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 3 "Угоди" ЦК України. Тут передбачено два формулювання: "недійсною є угода" (статті 50—52 ЦК УРСР) та "угода... може бути визнана недійсною" (статті 53—57 ЦК УРСР). З граматичного і логічного тлумачення першого формулювання можна зробити висновок, що у зазначених статтях кодексу йдеться про нікчемні угоди. Друге формулювання має на увазі заперечні угоди.

Угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (ст. 59 ЦК УРСР). Це правило поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб, потерпілих, державних і громадських організацій.

Наприклад, угода купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної юридичної сили. Проте за позовом особи, що уклала її під впливом погрози, вона визнається недійсною не з моменту пред'явлення позову і не з моменту вступу судового рішення у законну силу, а з моменту її укладання.

Законодавець допускає винятки з цього правила, а саме: якщо із самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє (ч. 2 ст. 59 ЦК УРСР). Виходячи з цього правила, угода визнається недійсною з моменту вступу судового рішення у законну силу. Вона може бути визнана недійсної повністю або недійсними визнаються її окремі частини. При цьому недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угоду було б укладено і без включення недійсної її частини (ст. 60 ЦК УРСР). Питання про визнання цих частин угоди недійсними вирішується за загальними правилами визнання, угод недійсними [3].

Якщо у недійсній частині угоду було виконано будь-якою із сторін, суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, за яких вона визнана недійсною. Недійсність угоди може бути підтверджена будь-яким із передбачених ст. 27 ЦПК України засобів доказування, якщо інше не зазначено у законі. Ціна та інші істотні умови угоди, укладеної у простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань свідків, крім випадків кримінальне карних дій [7, c. 211].

Угода може бути визнана недійсною і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги мають право заявити: друга сторона, спадкоємці померлого, інші заінтересовані особи, прокурор. Спадкоємці, якщо до них пред'явлено позови, відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна за умови додержання вимог про пред'явлення претензії (статті 556 і 557 ЦК УРСР).

Слід розрізняти поняття "визнання угоди недійсною" і "розірвання угоди (договору)". Угода визнається недійсною з підстав, передбачених у статтях 48—58 ЦК УРСР. Дійсна, законна угода може бути розірвана на вимогу потерпілої сторони при невиконанні другою стороною (сторонами) своїх обов'язків (наприклад, статті 232, 234, 259, 270, 344 І 347 ЦК УРСР).

Новий ЦК України виходить з необхідності поділу недійсних правочинів на нікчемні і заперечувані. При цьому вперше в цивільному законодавстві вживається термінологія, що розроблена цивілістичною наукою: нікчемний правочин, заперечуваний правочин. У Кодексі передбачаються визначення нікчемного і заперечуваного правочину, які збігаються з визначеннями, що запропоновані в юридичній літературі. Кодекс також надає право суду визнавати нікчемний правочин дійсним у випадках, зазначених у відповідних статтях Кодексу.

5. УМОВИ І СТРОКИ В УГОДАХ (ПРАВОЧИНАХ)

Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою