Про можливу наявність розумової відсталості неповнолітнього, не пов'язаної з психічним захворюванням, що може відобразитись на повноті усвідомлення ним значення своїх дій та керування ними.

Дійшовши висновку про необхідність призначення неповнолітньому реального покарання, суд має це зробити у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п.1 ч. 1 ст.65), виходячи з принципу його необхідності й достатності для виправлення особи та попередження нових злочинів (ч. 2 ст.65). При цьому актуальними є положення п.п.17.1, 19 та 19.1 Мінімальних стандартних правил ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх [18, c. 212-213].

Призначене покарання має бути судом мотивоване, характеризуватись конкретним викладом обставин (зокрема, умов життя та виховання неповнолітнього, рівня розвитку та інших особливостей його особи). "У випадках, коли санкція закону, за яким особа засуджується, передбачає альтернативні покарання, суд повинен зазначити, чому саме він призначив більш або менш суворе покарання" [15]. Суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не зв'язані з позбавленням волі [7; 12].

Якщо суд призначає неповнолітньому позбавлення волі на певний строк, він повинен, крім всього іншого, дотримуватись положень ст.102, зокрема, щодо диференційованих строків позбавлення волі відповідно до категорії вчиненого злочину, хоча і в рамках санкції статті Особливої частини КК.

Вийти за межі санкції статті Особливої частини КК суд може при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків. Остаточне покарання у виді позбавлення волі в таких випадках не може перевищувати п'ятнадцяти років (ч. ст.103).

Відповідно до ч. 2 ст.70 якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК, а для позбавлення волі на певний строк це і є 15 років (ч. 2 ст.63). При складанні покарань у виді позбавлення волі за сукупністю вироків загальний строк не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років (ч. 2 ст.71). Це загальне положення стосується лише дорослих осіб і не поширюється на неповнолітніх в силу прямої вказівки ч. 2 ст.103.

При вчиненні особою злочину (злочинів) до досягнення вісімнадцятирічного віку, а потім після досягнення цього віку при призначенні їй покарання за сукупністю злочинів мають бути враховані перш за все положення про особливості покарання неповнолітніх, передбачені ч.ч. 1 і 3 ст. 102 та ч. 2 ст.103, а потім і загальні положення, передбачені ст.70. Та ж послідовність вирішення питань має бути дотримана при призначенні покарання особі в аналогічній ситуації за сукупністю вироків - з дотриманням спеціальних положень ч. 2 ст.103 та загальних положень, сформульованих у ст.71.

4. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

4.1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Загальні положення, що характеризують інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням сформульовані у ст.ст.75-78. В коментованій же статті знайшли відображення положення, які характеризують специфіку застосування цього інституту до неповнолітніх.

Цей інститут може бути застосований судом до неповнолітнього лише в разі його засудження до позбавлення волі (ч. 2 ст.104). Загальна вимога про те, що строк позбавлення волі не перевищує п'яти років, як і висновок суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання як передмов застосування розглядуваного інституту, зберігаються.

Зберігається й положення про такі умови його застосування, як невчинення засудженою особою нового злочину протягом іспитового строку (хоча такий для неповнолітніх менший на один рік порівняно з дорослими засудженими) та виконання покладених на неї обов'язків, перелік яких містить ч. 1 ст.76.

Зберігається й положення про можливість призначення додаткових Покарань (ст. 77), якими для неповнолітніх можуть бути лише штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст.98).

Актуальними для застосування розглядуваного інституту до неповнолітніх є й загальні положення, що в разі, коли засуджений не виконує покладені на нього судом обов'язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання (ч. 2 ст.78) та про те, що у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за сукупністю вироків (ч. З ст.78), звичайно, з дотриманням положень ч. 2 ст.103 щодо максимального строку покарання неповнолітньому [17, c 376-377].

Новелою, яка стосується й неповнолітніх, чинного КК є положення про те, що після закінчення іспитового строку особа звільняється від призначеного їй покарання судом (а не автоматично, як це мало місце при застосуванні умовного засудження, передбаченого ст.45 КК 1960 p.) [6], причому лише за умови виконання покладених на неї судом обов'язків та невчинення нового злочину.

Специфікою звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітнього є й те, що суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведенню з