Думки мають викладатися в такій послідовності, щоб одне положення виходило з досудового та готувало б до розуміння наступного. Синтаксичні зв'язки формулюються залежно від логічних зв'язків.

Переважно використовуються стилістично нейтральний тон мовлення без засобів образності і прояву особистих почуттів, нейтральні з точки зору емоційного забарвлення книжні слова та літературні вирази.

В офіційно-діловому мовленні, в тому числі і в юридичних документах, як правило, не використовуються метафори, елементи просторіччя, жаргонні слова та терміни іноземного походження

У синтаксисі ділового стилю поширеним є прямий порядок слів у реченні: підмет стоїть, як правило, на початку речення та, найчастіше, передує присудку; означення стоять перед означуваними словами, доповнення — після управляючого ними слова, обставинні слова (прислівники) — якомога ближче до слова, яке вони пояснюють, вставні слова та звороти ставляться на початку речення.

Кількісна перевага надається складним реченням над простими, а кращим є чергування простих і складних речень з додержанням правил ритміки мови [11, c. 248-249].

Широко вживаються дієприкметникові та дієприслівникові звороти, які надають мові лаконізму, влучності та динамічності.

Використовується професійна термінологія, яка вживається в законі (наприклад, "об'єктивна істина", "цивільний позивач", "амністія", "речовий доказ", "касаційна скарга").

Широко вживаються слова — організатори думки ("на підставі викладеного", "однак", "крім того" тощо).

Діловий стиль відзначається зростаючою стандартизацією і уніфікацією мови, широким вживанням сталих словосполучень, трафаретів, застосуванням типових текстів. Поширені мовні кліше, стандартні звороти та вирази (наприклад, "провести особистий обшук затриманого", "здійснити привід свідка").

Як художня мова, так і мова офіційно-ділового стилю є досягненням культури. Ні ту, ні іншу мову не слід спотворювати грубою народною говіркою або жаргонними виразами.

Документ не повинен бути нудним, сірим, спрощеним до тривіальності та безликим. Але не слід надавати юридичному або іншому офіційному документові помпезності, пишномовності, зайвої манірності або крикливості. Вся цінність документа в думці, яка в ньому закладена, та в її інтелектуальио-естетичному оформленні. Ясність думки та легкість фрази — ось ті позитивні якості, яких слід прагнути.

Юридичному документу властиві стислість, грамотність, ясність викладення та культура оформлення. За відомим висловом, стислість — сестра таланту. Але вона дозволяє ще й економити найдорожче, що є у людини,— час. Документ не повинен містити ніякої зайвої інформації.

Важливою умовою правильної мови є використання слів відповідно до їх смислу та стилістичної ознаки; правильне за смислом сполучення слів; виключення тавтології; стилістична однорідність лексики; синтаксично правильна побудова речень [8, c. 242].

Особливу увагу слід приділяти правильному використанню схожих, але різних за смислом слів — так званих паронімів.

ВИСНОВОК

Отже, процесуальна форма — це сукупність однорідних процедурних (процесуальних) вимог, передбачених законом, що визначають умови, порядок та послідовність дій учасників процесу для досягнення певної мети. Можна сказати, що процесуальна форма — це встановлені правила, які зумовлюють порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності[1, с. 13].

Процесуальні форми мають бути досить потужними та міцними, щоб добути істину з лона фактів і не бути спотвореними суддями або сторонами; вони мають бути доволі простими, ясними та гнучкими для того, щоб слугувати опорою, не стаючи перешкодою, та пристосовуватись до особливостей кожної справи. Значення процесуальної форми для встановлення істини у кримінальній справі доведено багатовіковою світовою судовою практикою і теорією кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна форма судочинства повинна забезпечувати як можливість встановлення об'єктивної істини, так і надійний захист прав і свобод людини. При цьому не виключається конфлікт інтересів і конкуренція цінностей. Співвідношення гарантій встановлення істини і гарантій захисту прав і свобод людини характеризується єдністю та боротьбою протилежностей. В цілому названі гарантії, об'єднуючись за метою, створюють систему гарантій правосуддя і визначають модель кримінального процесу.

Евристичний пошук шляхів розв'язання проблеми подальшого зміцнення гарантій правосуддя дає можливість внести на розгляд наступні ідеї та пропозиції.

Розширити систему принципів правосуддя, поповнивши її такими принципами кримінального процесу, як: презумпція добропорядності людини, справедливість судочинства, документованість процесуальних дій і рішень, недопустимість примусу до свідчень проти самого себе, членів сім'ї та близьких родичів, реабілітація невинуватих осіб.

Відмовитись від виконання слідчим функції обвинувачення. Він повинен проводити розслідування – одну з функцій процесу. Для цього треба усунути з теорії і практики кримінального процесу такі поняття як «обвинувальний висновок» та «обвинувачений». Замість названого висновку слідчий повинен буде скласти «висновки попереднього розслідування», в якому свої міркування щодо винуватості особи може висловити у формі — «зібрані в процесі розслідування докази дають підстави для висновків про наявність в діях підслідного ознак злочину, передбаченого відповідною статтею КК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України.— 1996.— № ЗО.

Кримінально-процесуальний кодекс України. — К., 2001.

Кримінальний кодекс України.— К.: Юрінком Інтер, 2001.

Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.10.1996 //Право України.— 1996.— № 12

Наказ МВС України від 25.11.1992 № 745 "Про невідкладні заходи по вдосконаленню структури і організації діяльності органів досудового розслідування в системі МВС України".

Інструкція з діловодства//Наказ Міністра юстиції України № 22/5 від 1303.97.

Ефимичев С. П Оформление уголовного дела.— Волгоград, 1990.

Кримінально-процесаульний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: „ФОРУМ”, 2003 – 938 с.

Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Істина, 2005. – 456 с.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – 2-ге вид.,