Однак зрозуміло, що така косметична редакція старого КК не могла задовольнити вимоги кримінально-правової політики. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового кримінального кодексу стало визначною подією в сучасній історії кримінального законодавства оскільки поклало відлік новому етапу дійсно національного кримінального права.

Кримінальний кодекс України побудований на нових ідеях та принципах кримінально-правової політики. В ньому закладені передові ідеї здійснення кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, гуманізму та соціальної справедливості.

Як зазначають В. Тацій та В. Сташис це дало можливість “сформулювати базові концептуальні положення Кримінального кодексу:—

закріплення в кодексі принципу особистої та винної відповідальності фізичних осіб;—

поширення в КК положень, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю;—

розширення системи покарань, альтернативних позбавленню волі, формування санкцій Особливої частини від менш суворих покарань до більш суворих;—

остаточна відмова від смертної кари як виключної міри покарання, встановлення довічного позбавлення волі лише за злочини, що пов’язані з умисним вбивством людини за обтяжуючих обставин;—

зниження покарання у вигляді позбавлення волі за необережні злочини;—

введення у Кодекс низки нових норм, що забезпечують можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання;—

введення до Особливої частини низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного;—

декриміналізація діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу” [10, c. 7-8].

Реалізація кримінально-правової політики привела до збільшення майже в 2 рази кількості статей Кримінального кодексу порівняно з КК 1960 р.. Це збільшення відбулось внаслідок розвитку теоретичної думки в галузі кримінального права та напрацювань судово-слідчої практики за рахунок:

по перше, подальшої конкретизації ряду нормативних положень (н-д, зворотної дії закону про кримінальну відповідальність в часі, чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів вчинених на територій України, кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, виділення за родовою ознакою в самостійні розділи груп злочинів що передбачають кримінальну відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи, проти честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої недоторканості особи та ін.);

по друге, нормативного закріплення нових кримінально-правових інститутів (н-д, інституту множинності злочинів, інституту злочинів проти довкілля, інституту злочинів у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж та ін. );

по третє, введення нових норм (н-д, суб’єкт злочину, осудність, вина, фізичний або психічний примус, діяння, пов’язане з ризиком, експлуатація дітей та ін.).

Серед безсумнівних досягнень Кримінального кодексу 2001 р. є:

суттєва структурна перебудова КК, яка відобразила, з одного боку, новий історичний етап розвитку країни в цілому, а з другого, стала наслідком відповідних досягнень теоретичної думки в галузі кримінального права;

побудова його, на відміну від попереднього законодавства, за принципами «від позитива до негатива», «від легшого до більш тяжкого» (н-д, визначення спочатку поняття осудності, а вже в подальшому – неосудності);

більш чітке визначення принципів та умов дії кримінального закону за територіальною ознакою, в часі та по колу осіб;

широке використання в текстах багатьох норм понять основополагаючого інституту кримінального права – інституту складу злочину із здійсненням нормативного закріплення змісту ряду його елементів;

чітке закріплення змісту стадій злочинної діяльності;

спроба визначення організованої злочинної діяльності та її диференціація;

нормативне закріплення форм множинності злочинів; нових обставин, що виключають злочинність діяння;

демократичні зміни в інститутах звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання;

глибинна перебудова системи покарання, та інституту його призначення;

диференціація за родовими об’єктами злочинів та структурна перебудова на базі цьому фундаменті всієї Особливої частини КК.

2. Основні напрямки та завдання кримінально-правової політики України

Політика у сфері боротьби зі злочинністю в Україні покликана, в кінцевому підсумку, досягнути мету, яка в найбільш загальному вигляді може бути сформульована як зниження рівня злочинності в державі. Сьогодні наша країна й суспільство не ставить перед собою утопічної мети – викорінення злочинності, яка протягом десятиріч проголошувалась радянською ідеологією в якості основної мети в системі державного контролю над злочинністю.

Існування злочинності в суспільстві є так само об’єктивним, як є об’єктивним існування самого суспільства. Діалектична єдність всього у всесвіті дає підстави для проведення паралелі між злочинністю, як хворобою суспільства, й онкологічними захворюваннями в живому організмі. Однак, якщо останні з часом, завдяки розвитку сучасних технологій, і можуть стати виліковними, то злочинність, існування якої обумовлюється комплексом криміногенних факторів, є явищем іманентно притаманним будь-якому суспільству. Навіть у найбільш розвинутому суспільстві буде існувати ревнивець-чоловік, який з ревнощів уб’є дружину. Ніяка ідеологія, ніяке виховання, ніяка економіка не спроможні повністю викоренити ревнощі. Завдяки застосуванню методів корекції особи можна більш-менш суттєво зменшити ризик їх прояву, однак ніяким чином не можна їх позбутись повністю. Саме тому плани повністю знищити злочинність завжди сприймались фахівцями скептично .

Політика у сфері боротьби зі злочинністю є одним із найвпливовіших інструментів, які здатні реально змінити рівень злочинності. Однак, як справедливо зауважує О. М. Литвак, «теорія кримінальної політики, навіть якщо й звільнити її від ідеологічних нашарувань, має внутрішні логічні протиріччя. Адже всяка політика, як мистецтво управлінні державними справами, стосується масових явищ, в даному разі сотень тисяч людей, які потрапили до тенет кримінальної юстиції» [8, c. 56].

В Україні, де криміногенна ситуація є надзвичайно загостреною, визначення напрямів і завдань кримінально-правової політики набуває особливого значення. Однак, як справедливо зауважив В. І. Шакун, «недосконалість системи вирішення складних соціально-економічних питань має чисельні свідчення.