Незважаючи на чіткі і зрозумілі положення кримінального закону, у юридичній літературі інколи даються необґрунтовані і тому неправильні рекомендації визначення форм і видів вини. У деяких випадках вину, опріч закону, пропонується встановлювати без урахування психічного ставлення суб'єкта до настання суспільне небезпечних наслідків його дій чи бездії. Замість того, щоб у всіх випадках вчинення злочину з'ясувати психічне ставлення особи і до злочинних наслідків, часом обмежуються лише аналізом психічного ставлення особи до вчинюваних нею дій. Незважаючи на законодавчу вимогу встановити, наприклад, при навмисній вині вольовий момент умислу відносно злочинного наслідку, нерідко його визначають лише відносно дії [12, c. 235, 238, 258.]; [14, c. 434, 600, 607, 634]; [11, c. 278, 280, 281, 408, 411] Курс советского уголовного права. Часть Особенная.- М., 1970.- Т. 4.- С. 235, 238, 258. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Юрінком, 1997, с. 434, 600, 607, 634. Кримінальне право. Особлива частина. Підручник.- Київ, 1999, с. 278, 280, 281,408,411..

Визначення вольового моменту лише з урахуванням психічного ставлення до дії не може бути правильним тому, що будь-яка дія психічно здорової (нормальної) людини є свідомою і бажаною [18, c. 448] Спиркин А. Г. Происхождение сознания.- М., 1960.- С. 448;.. Психологією доказано, що людина, перш ніж вчинити дію, усвідомлює її. На дії людини завжди лежить відбиток її волі. Будь-яку дію людина чинить свідомо і за своєю волею, якщо тільки її воля не розладнана чи не спотворена побічною силою. Тільки завдяки волевияву дія набирає характер людської поведінки. І саме тому будь-яка конкретна дія людини чиниться свідомо і бажано. Без бажання не чиниться жодна дія людини.

Стосовно суб'єктивної сторони злочину, ці положення психології означають, що вольова спрямованість діяння не має відмін у психічному ставленні суб'єкта до своєї дії. Воно у всіх випадках однакове, тотожне і має формулу - усвідомлене бажання. При вчиненні як навмисного, так і необережного злочину суб'єкт однаково бажає вчинити конкретну дію (інакше він її не чинив би) і усвідомлює її практичну сторону (лише її, бо без оцінки наслідків своїх дій не може бути і оцінки самих дій; дія оцінюється лише з урахуванням її наслідків).

У зв'язку з цим не можна погодитися з тим, що «умисел відносно наслідків виключається, якщо сама дія, яка їх викликала, вчинена необережно...» [19, c. 127] Тишкевич Й. С. Условия й пределы необходимой обороны.— М., 1969.- С. 127..

Немає сумніву, що умисел неможливий при необережному діянні, але ж і дію можна назвати необережною лише тоді, коли з'ясується психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Без цього, оскільки будь-яка дія чиниться свідомо і бажано, дію неможливо визнати ні навмисною, ні необережною. Якщо виключити психічне ставлення суб'єкта до наслідків своєї дії, то його психічне ставлення до конкретної дії (наприклад, до натиску на спусковий гачок рушниці) буде однаковим (ідентичним) як при необережному, так і при навмисному злочині. Наведене повною мірою відноситься і до усвідомлення суб'єктом суспільної небезпечності своїх дій. Усвідомлювання суспільної небезпечності чинених дій виводиться лише із усвідомлення суспільної небезпечності наслідків цих дій. «Дія не може вважатися усвідомленою, якщо не усвідомлений істотний наслідок чи результат цієї дії» [18, c. 448] Спиркин А. Г. Происхождение сознания.- М., 1960.- С. 448;..

Сама по собі дія, яка не народжує, не створює суспільне небезпечних наслідків, не може усвідомлюватися і оцінюватися як суспільне небезпечна. Зрозуміло, що вчиняючи конкретні злочинні дії, суб'єкт усвідомлює їх суспільну небезпечність. Але оцінку своїм діям він дає (може дати) лише з урахуванням тих наслідків, які настали чи можуть настати і які при умислі та самонадіяності ідеально усвідомлюються ще до вчинення злочину. При злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своїх дій, оскільки він їх не передбачає, але має можливість передбачити їх наслідки.

Таким чином, психічне ставлення особи до конкретної дії (без врахування психічного ставлення до її наслідків) при умислі, необережності і невинному заподіянні шкоди не має відмін і не може бути критерієм для встановлення виду і форми вини. Щоб правильно встановити форму і вид вини необхідно насамперед встановити психічне ставлення особи до наслідків її дії (бездії). І тут з'ясовується, що відносно різних наслідків у суб'єкта було різне ставлення. До одних наслідків суб'єкт ставився байдуже, інших не бажав чи, навпаки, бажав і т. ін. Тільки завдяки відмінності у психічному ставленні особи до цих наслідків можуть бути встановлені різні види і форми вини. Отже, вина і її форми в конкретному діянні не можуть бути визначені без встановлення психічного ставлення особи до суспільне небезпечних наслідків діяння.

Викладене повною мірою стосується як «матеріальних», так і «формальних» складів злочинів.

Поняття «формальний» склад злочину нічого іншого не визначає, крім того, що наслідки такого злочину знаходяться за межами складу злочину, а тому встановлювати їх у кожному конкретному випадку не має потреби. Але наслідки у «формальних» складах злочинів завжди є або вони припускаються (наприклад, при замахові на вчинення злочину) як можливі. І хоча наслідки таких злочинів виходять за межі складу злочину, у вирішені питання про вину чи її відсутність в діях особи, ці наслідки завжди треба враховувати, тому що тільки по психічному ставленню до них винного, по спрямованості його волі на вчинення цих наслідків можна правильно встановити