Отже, з прямим умислом діяння вчиняються лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання настання злочинних наслідків - вольовий елемент визначає спрямованість, прагнення до мети (найближчої: смерті потерпілого - чи до віддаленої через проміжні, наприклад, до вживання наркотичних речовин через їх використання).

Вирішальне значення для встановлення прямого умислу має психічне ставлення суб'єкта до злочинних наслідків своїх дій. Визначення вольового моменту умислу тільки з урахуванням психічного ставлення суб'єкта до своїх дій (чи бездії) недостатнє, бо будь-яка дія психічно здорової людини усвідомлювана і бажана. Без урахування психічного ставлення особи до суспільне небезпечних наслідків своїх дій неможливо нічого іншого встановити, крім лише однієї форми і виду вини - прямого умислу, бо не може бути вчиненою дія без бажання її вчинити.

Як неможливо визначити форму та вид вини при заподіянні тілесних ушкоджень без урахування психічного ставлення особи до настання цієї шкоди, так неможливо визначити форму та вид вини, наприклад, при наклепі, образі і т. ін., злочинах без врахування того, як ставився суб'єкт до сплюндрування честі і гідності потерпілого чи інших злочинних наслідків своїх дій. Нічого не змінюється від того, що деякі злочини можуть бути вчинені тільки за однією різновидністю вини. Наприклад, замах на вбивство може бути вчинений лише з прямим умислом. Але для того, щоб встановити який склад злочину є в діях особи, треба спочатку встановити вид і форму вини, тобто треба йти від вчиненого злочину до його складу, а не навпаки.

Отже, встановленню складу злочину повинно передувати визначення виду і форми вини. Для цього необхідно піддати аналізу не тільки психічне ставлення суб'єкта до своїх дій, але й, головним чином, його психічне ставлення до настання наслідків цих дій. Наприклад, автор коментарю до ст. 206 КК 1960 року, викриваючи суб'єктивну сторону хуліганства, вказує, що хуліган при вчиненні даного злочину, «в якому дії характеризуються грубим порушенням громадського порядку і явною неповагою до суспільства, усвідомлює такий характер своїх дій і бажає так діяти» [14, c. 756] Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України- Київ, Юрінком, 1997-С. 756.. Немає сумніву, що хуліган бажає так діяти. А чи бажає він кожного разу заподіювати шкоду об'єкту посягання - громадському порядку? Чи, може, він ставиться до порушення громадського порядку байдуже? Громадський порядок інтересує хулігана, мабуть, менше всього. Головна його мета - протиставити себе оточуючим, виявити до них свою зневагу. Порушення громадського порядку може бути для нього байдужим наслідком його дій.

Отже, хуліган у багатьох випадках діє не з прямим, а з побічним умислом [13, c. 80] Матишевский. Огветственность за преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населення.- М: 1964.- С. 80.. Не можна виключити побічного умислу і при шпигунстві (ст. 114 КК), контрабанді (ст. 201 КК), приховуванні злочинів (ст. 396 КК) та інших злочинах, які мають «формальний» склад.

Згідно з законом (ст. 24 КК) межа між прямим і побічним умислом полягає якраз у вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і допущенням, небажанням (побічний умисел) настання суспільне небезпечних наслідків. Зрозуміло, що вольова сфера психічної діяльності не вичерпується бажанням і небажанням. Між цими полюсами лежить велике поле, яке становить байдужість, необхідність, обов'язок та інші елементи психічного прояву волі людини. Але відповідно до закону вольовий момент прямого умислу включає лише бажання. Все інше у вольовій сфері закон відносить до вольового моменту побічного умислу. Бажання як вольовий момент прямого умислу є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості відрізнити дії героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця. Отже, з прямим умислом діяння чиниться лише тоді, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди об'єкту посягання) є метою злочинної дії (чи бездіяльності).

Практика визначення того, коли винна особа передбачала чи не передбачала настання злочинних наслідків, коли бажала чи не бажала їх настання, дуже суперечлива. У одній справі, наприклад, було встановлено і доказано, що винний ударив потерпілого ножем в груди, заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Смерть потерпілого не настала завдяки своєчасній медичній допомозі. Обласний суд визнав, що потерпілому з великою силою було нанесено удар ножем в життєво важливий орган - серце, - і що такі ушкодження, як правило, призводять до смерті, яка цього разу не настала з причин, не залежних від волі винного. Тобто винний вчинив замах на вбивство, бажаючи заподіяти потерпілому таку шкоду. Судова колегія Верховного Суду України не погодилася з таким висновком і зазначила, що винний ударив потерпілого ножем в груди лише один раз, маючи змогу нанести ще удари, цього не зробив, тобто настання смерті потерпілого не бажав, а ставився до таких наслідків