В іншій справі було встановлено і доказано, що троє побили потерпілого: наносили йому удари в голову й інші частини тіла, били головою об борт автомобіля, і від заподіяних йому тілесних ушкоджень потерпілий помер. Президія обласного суду у своїй постанові зазначила, що сам по собі факт нанесення потерпілому численних ударів не свідчить про те, що винні особи мали умисел на вбивство потерпілого, бо при розслідуванні справи і в судовому засіданні пояснили, що коли били його, то не переслідували мету позбавити його життя. Побивши потерпілого, винні привезли його в село до медсестри, яка зробила йому укол, потім відвезли до матері. Ці дії, - зробила висновок Президія обласного суду, - свідчать про те, що їх ставлення до настання смерті потерпілого було необережним [7, c. 94] Див.: Постанова Президії Хмельницького обласного суду від 10 квітня 1992 р. в справі П., В. і К. Практика судів України в кримінальних справах.-К., 1993-С. 94.. Це означає, що, на думку Президії обласного суду, винні не передбачали настання смерті потерпілого, якого били втрьох в голову і головою об борт автомобіля.

У третій справі було встановлено й доказано, що винний намагався вбити потерпілу і наніс їй сімнадцять поранень у життєво важливі органи і не бажав смерті потерпілій, а байдуже ставився до наслідків, які настали від поранень [5, c. 99-100] Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 грудня 1989 р. у справі Т. Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.-С. 99-100..

Суперечливість цих рішень у тому, що у першій справі суд оцінював не психічне ставлення особи до діяння, а до тих дій, які особа не вчинила, а лише, на думку суду, могла вчинити, у другій справі суд оцінював психічне ставлення винних осіб не до злочину, а до тих дій, які вони чинили після злочину, намагаючись таким чином зменшити свою вину і покарання. У третій справі встановлено, що потерпілій було нанесено ножем сімнадцять поранень у життєво важливі органи. До якої ж мети може прагнути особа, наносячи сімнадцять ударів ножем в життєво важливі органи потерпілої? Невже не до вбивства? Чого ж, ще, крім, смерті може бажати винний, наносячи потерпілому удари ножем - один за одним - сімнадцять разів?

Психічне ставлення до діяння та його наслідків - не кожух, який є або якого немає на особі, яка чинить злочин.

Психічні процеси викриваються лише діями особи - які дії, які вчинки, такі й думки, наміри. Про думки і наміри можна робити висновки лише на підставі вчинків, дій. Тільки з аналізу того, що робить людина, як вона себе поводить, можна визначити її думки та наміри.

Отже, якщо винний наносить ножем сімнадцять ударів у життєво важливі органи, то він бажає вбити. Яким чином, якими ще діями він міг би доказати, переконати всіх, що бажав вбити, бажав настання смерті потерпілого? Що для цього йому ще треба було зробити? Те, чим іноді злочинці погрожують: «Від тебе й мокрого місця не залишиться!» Але ж таке неможливе.

Труднощі встановлення психічного ставлення особи до діяння (передбачення, бажання) обумовлені відсутністю необхідних для цього критеріїв, а тому передбачення чи бажання винною особою злочинних наслідків не має можливості ні доказати, ні спростувати. Що для одного судді (слідчого, прокурора, адвоката) вважається безпечно передбаченим (чи бажаним), то для іншого воно не передбачалось (і не бажалось). Виміряти чи виважити це немає приладів. Допомогти у цьому може лише високий професіоналізм, високий ґатунок фахівців-юристів та висока їх культура і моральність.

Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний) має важливе значення не лише для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, але і для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину. Так, діяння особи не може визнаватися замахом на злочин, якщо вона не бажає, а лише свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків, але такі наслідки не настають з причин, що не залежать від її волі. Пленум Верховного Суду України в абз. 4 п. 23 постанови від 1 квітня 1994 р. № 1 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" зазначив: "Суди повинні враховувати, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин". Щ. було засуджено за замах на вбивство К. Фабула цієї справи така: між К. і Щ. виникла сварка через гроші, на які вони грали в карти. К. ударив Щ. по обличчю. Той зайшов До будівлі, взяв сокиру, сховав її під фуфайку і, підійшовши до К., дав йому ляпаса, К. у відповідь вдарив Щ. Після цього Щ. вихопив сокиру і з вигуком "Уб'ю!" намагався нанести удар лезом сокири по голові К. Той закрив голову рукою і удар припав на кисть руки. Щ. повторив удар. К. відхилив голову, і удар сокири припав на праве передпліччя. К. упав. Щ. підняв його, завів