Підступність та хитрість - не мотиви, а спосіб дії, вони не відповідають на запитання: чому особа вчинює саме такий вчинок, саме ці дії; вони відповідають на запитання: як особа діє, а не чому. Ревнощі - теж не мотив, а почуття. Не кожний ревнивець вбиває того, кого ревнує. А якщо вбиває, то з мотиву помсти за незадоволення почуття.

Від мотиву злочину треба відрізняти мотивацію злочинцем своєї поведінки.

Мотивація - це вигадані особою, яка вчинила злочин, причини, що спонукали її до вчинення злочину. Оскільки в таких випадках особа прагне виправдати свою поведінку, то вона називає не дійсні, а уявні, вигадані нею причини.

Мотивація злочинцем своїх дій може мати значення для визнання її щирого розкаяння та для призначення міри покарання.

Мета злочину - це уявні наслідки, переміни в оточуючому середовищі, яких прагне досягти особа вчиненням злочину.

Мета - це та річ чи явище або якесь інше спотворення чи зміна, яка приваблює злочинця, манить, тягне його і, на думку злочинця, може задовольнити його певну потребу.

Мета - це результат, до якого прагне злочинець, якого він хоче досягти.

Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. Особливість мети як ознаки складу злочину в тому, що злочини, які вчинюються з певною метою, вчинюються лише з прямим умислом. В тих злочинах, у яких мета не позначена законом, вона має значення для визначення суспільної небезпечності злочину, а також для призначення міри покарання. Наприклад, у ст. 201 КК встановлена відповідальність за контрабанду - за незаконне переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю товарів, валюти, цінностей та інших предметів.

Такі дії можуть бути вчинені для досягнення різної мети - як ганебної (збагачення), так і суспільне корисної (наприклад, переміщення через кордон в Україну її історичних чи культурних пам'яток).

У деяких злочинах мета збігається з мотивом, наприклад, при хабарництві мотив і мета - корисливість, прагнення до збагачення від одержання хабара. Але це все ж таки різні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину.

Отже, мотиви - це ті спонукання, які «штовхають» злочинця в спину, а мета - це той маяк, який манить, вабить злочинця до себе.

ВИСНОВКИ

Отже, підводячи підсумки досліджуваного питання, можна констатувати, що поняття прямого умислу є складним феноменом як у теорії, так і у практиці Кримінального права. Відповідно до ст. 22 КПК України органи дізнання, досудового слідства та суд повинні встановити істину по справі, дослідивши всі обставини повно, всебічно та об’єктивно. На нашу думку, найважче і найважливіше в окремих випадках завдання – це дослідження суб’єктивної сторони, оскільки про об’єкт, об’єктивну сторону та суб’єкт можна отримати достатньо відомостей з матеріальних джерел інформації. Встановити наявність прямого умислу – дуже складне завдання, оскільки вимагає ретельної роботи з особою, яка вчинила злочин. Інформацію про наявність чи відсутність прямого умислу практично з жодних інших джерел отримати неможливо.

Кримінальний кодекс в редакції 1960 року не передбачав поняття прямого умислу, що на нашу думку було суттєвим його недоліком. Нині чинний КК України дає поняття цього феномена виходячи з позицій вітчизняної юридичної науки. Закріпивши поняття прямого умислу, законодавець, очевидно, дав зрозуміти правозастосовчим органам, що встановити наявність умислу не означає повного і всебічного дослідження обставин справи. Необхідно встановити конкретний вид умислу – прямий чи непрямий (побічний). Це повинно відобразитись на призначенні покарання, тому що перший вид умислу становить більшу суспільну небезпеку, оскільки передбачає бажання настання злочинних наслідків, у той час, коли при побічному умислі особа байдуже ставиться до можливих наслідків своїх діянь.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Кримінальний кодекс України в редакції від 5 квітня 2001 року.

Кримінальний кодекс Української РСР в редакції від 1960 року.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 28.12.60 (1000-05 ) ВВР, 1961, N 2 ст. 15

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини".

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 грудня 1989 р. у справі Т. Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 24 квітня 1990 р. у справі К. Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.

Постанова Президії Хмельницького обласного суду від 10 квітня 1992 р. в справі П., В. і К. Практика судів України в кримінальних справах.-К., 1993.

Бажанов. М. Й. Уголовное право Украины.- Днепропетровск, 1992.

Гегель Г. В. Ф. Философия права - М., 1990.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Загальна частина. К., 2001.

Кримінальне право. Особлива частина. Підручник.- Київ, 1999.

Курс советского уголовного права. Часть Особенная.- М., 1970.- Т. 4.

Матишевский П.С. Огветственность за преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населення.- М: 1964.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Юрінком, 1997.

Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України. Загальна частина. Під. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. К., Форум, 2001р.

Пыляев М. Й. Замечательные чудаки и оригиналы.- СПб., 1898.

Пуришкевич В. Дневник. Как я убил Распутина.- М., 1990.

Спиркин А. Г. Происхождение сознания.- М., 1960.

Тишкевич Й. С. Условия й пределы необходимой обороны.— М., 1969.

Таганцев Н.С. «Русское Уголовное право». М., Наука. 1994.