Правова культура — це глибоке знання і розуміння права, високосвідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності і внутрішньої переконаності.

Юридичні установи — це такі органи, організації, установи, посадові особи державного та недержавного походження, які займаються правотворчою, правозастосовчою або правоохоронною діяльністю.

Юридична (законодавча, нормотворча) техніка — сукупність правил та прийомів підготовки, формування та опублікування нормативних правових актів.

Юридичні терміни — це слова або словосполучення, які достатньо чітко позначають визначені правові поняття.

1. Терміни загального вживання:—

жиле приміщення;—

майно;—

честь, гідність.

2. Спеціальні юридичні терміни:—

правовідносини;—

юридична особа;—

правова поведінка.

3. Спеціальні не юридичні терміни: —трансляція;—

епідемія, епізоотія, карантин;—

військовозобов'язаний,—

вибухові речовини.

Правова політика — це засади, принципи, напрямки та завдання правового регулювання суспільних відносин, а також стратегія і тактика його здійснення.

До динамічних елементів правової системи можна віднести наступні.

Правотворчість — діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб або всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм.

Правореалізація — втілення встановлених правових норм в діяльності суб'єктів права в результаті дотримання заборон, виконання юридичних зобов'язань, використання суб'єктивних прав.

Юридична практика — це діяльність та накопичений в результаті цього досвід компетентних органів, посадових осіб та громадян по виданню та реалізації юридичних норм.

Правові відносини — специфічні суспільні відносини, учасники яких виступають як носії прав і обов'язків, встановлених нормами права.

Правова система виконує певні функції. Зокрема, інтегративну, регулятивну, комунікативну й охоронну.

Головною і визначальною є функція інтеграції суспільства, об'єднання різних верств населення для досягнення певного рівня життя, реалізації важливої ідеї. Наприклад, щодо України — це побудова громадянського суспільства, соціальної, правової демократичної держави.

Інтегративна функція забезпечує об'єднання всіх правових інститутів з правовою поведінкою і правовою діяльністю в єдине ціле, їх взаємодію з іншими соціальними інститутами, які й дають змогу забезпечити цілісність соціуму. Роль цієї функції має постійно зростати в умовах трансформації українського суспільства, створення консенсусних стосунків соціальних груп, поєднання розвитку демократії з відповідальністю, підвищення довіри населення до держави, підтримання суспільного спокою і соціального миру.

Регулятивна функція правової системи дістає вираження у формуванні нормативної основи, відповідних зразків діяльності, їх включення в масову і професійну правову свідомість і поведінку.

З функції регулювання випливають і інші функції правової системи: фіксація правової волі народу, моделювання суспільних відносин (правовідносин), офіційне визначення міри свободи суб'єктів права тощо.

Комунікативна функція правової системи забезпечує одержання учасниками правовідносин інформації проте, якою є .позиція держави щодо необхідної, дозволеної чи забороненої поведінки. Соціальна життєдіяльність індивідуумів органічно пов'язана з одержанням, сприйняттям, засвоєнням і використанням такої інформації. Правова інформація є одним з різновидів соціальної інформації. За допомогою юридичних норм держава сповіщає учасників суспільних відносин про позиції держави щодо необхідної, дозволеної або забороненої поведінки.

Охоронна функція правової системи органічно пов'язана з попередніми, ЇЇ соціальне призначення полягає в охороні загальнозначущих, соціальне важливих політичних, економічних, культурних, етнонаціональних, особистих відносин та відповідно витісненні явищ, що завдають шкоди розвитку цих відносин. Ця функція визначається шляхом правового впливу на поведінку людей, що здійснюється відповідно до волі й свідомості суб'єктів шляхом встановлення заборон і можливості практичної реалізації юридичної відповідальності. Цій меті підпорядковані такі правові засоби, як встановлення заборони надії, що порушують права громадян, громадських організацій, держави, визначення охоронних юридичних фактів (формулювання складів правопорушення, встановлення санкцій, широкі засоби профілактики правопорушень, утому числі злочинності тощо).

2. НАЦІОНАЛЬНА ТА МІЖНАРОДНА ПРАВОВІ СИСТЕМИ, ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ

В сучасному світі посилюються тенденції взаємозалежності і взаємовпливу держав. Створені з цією метою міжнародні організації і співдружності держав сприяють злагодженому вирішення загальних для світової співдружності проблем. Усвідомлення необхідності їх вирішення стає домінантою суспільної поведінки в багатьох країнах, веде до змінного співвідношення внутрішнього і міжнародного права, причому процес протікає не безболісно. Ще більш гострими є питання поєднання їхніх норм, перетворення і взаємовпливу, подолання колізій.

Розумінню природи міжнародної правової системи і національної правової системи допомагає врахування історичного контексту їх розвитку і співвідношення. Довгі роки їх паралельного існування, у зв'язку з умовами ізоляції СРСР і «холодної війни» двох світів, дали підставу радянським міжнародникам заперечувати примат міжнародного права над внутрідержавним. Не визнавалася їх взаємозалежність: тому положення праць італійського міжнародника Д. Анцилотті про самостійність цих систем, про те. що внутрідержавні і міжнародні норми не є похідними одне від одного, були популярными. Відсилання ж першого до другого розглядалися не більш як застосування окремих міжнародних норм в системі внутрідержавного права. Але вони не входили до складу внутрідержавного права.

Як видно, доктрина державного суверенітету була щитом проти зовнішнього тиску. Зарубіжні доктрини і раніше і тепер визнають міжнародне право частиною національного права або його пріоритет. І в тому і в іншому випадку допустимим є пряме застосування міжнародних норм і навіть зміна за їх допомогою юрисдикції держави.

Остання четверть століття виразно виявила тенденцію зближення міжнародного і внутрідержавного права на фоні наростаючих інтеграційних процесів в сучасному світі. Універсалізація економічних, транспортних, інформаційних зв'язків, загострення масштабних екологічних проблем, масове переміщення людей створюють міцну об'єктивну базу для даної тенденції. Новий правопорядок в світі вимагає зближення національних правових рішень, з одного боку, і формування механізмів вироблення злагоджених і загальних рішень в світовій спільноті — з іншою.

Домінанта світової спільноти посилюється і завдяки все більшому усвідомленню людьми різних країн необхідності діяти спільно і жити в світі. Загальні гуманітарні, етичні принципи набувають все більшого значення. Але при їхньому очевидному позитивному сенсі не можна не помітити прагнення обґрунтувати право співдружності втручатися,