Відповідно до ст. 8 СК допускається субсидіарне застосування відповідних норм ЦК до регулювання майнових відносин між подружжям, батьками й дітьми, іншими членами сім’ї та родичами, якщо вони не врегульовані СК і якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Можливість такого застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є галузями єдиного права України, більше того - галузями приватного права. Зі змісту ст. 20 СК випливає, що норми ЦК про позовну давність застосовуються до вимог, які випливають з ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 цього Кодексу. Норми ЦК про дійсність правочинів (ст. 203) можуть застосовуватися при вирішенні спорів про дійсність сімейно-правових договорів, якщо це питання недостатньо врегульоване нормами СК. Норми ЦК про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, як зазначено в літературі, можуть застосовуватися для захисту сімейних прав [13, c. 69].

Відповідно до ст. 13 СК частиною національного сімейного законодавства нашої держави є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Зміст цієї статті відповідає аналогічному положенню, зафіксованому у ч. 1 ст. 9 Конституції.

Це стосується насамперед міжнародних конвенцій, учасницею яких є Україна, і договорів про правову допомогу у цивільних та сімейних справах. Серед конвенцій, що мають значення для регулювання сімейних відносин, треба виділити ратифіковану Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав та основних свобод людини 1950 р., ст. 8 якої гарантує право на повагу до особистого і сімейного життя, і Конвенцію про права дитини. Положення ст. 8 першої Конвенції закріплено у ч. 1 ст. 32 Конституції. Йому також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК. Положення Конвенції про права дитини дістали відображення у статтях 51 і 52 Конституції, ч. 7 ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини між батьками й дітьми (глави 13 – 15 СК), а також у четвертому розділі СК "Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування". Для регулювання сімейних відносин певне значення має також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД), ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р.

Стаття 11 СК передбачає можливість врахування звичаю при вирішенні судом сімейного спору судом за заявою заінтересованої сторони. Це може бути місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Під звичаєм треба розуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління в покоління і дотримується людьми в силу звички.

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть враховуватися, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства.

Згідно зі статтями 7 і 9 СК сімейні відносини можуть договором між членами сім’ї. СК значно розширив застосування договору для регулювання сімейних відносин. Договори, що регулюють ці відносини, можуть укладати не тільки дружина і чоловік, а й батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї, родичі. Причому ці договори не повинні суперечити вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав та обов’язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема у ньому можуть бути визначені не тільки майнові права та обов’язки подружжя, а й відповідні права та обов’язки дружини і чоловіка як батьків (ст. 93), порядок користування житлом, яке належить одному з подружжя (ст. 98), тощо. Основний зміст шлюбного договору полягає у визначенні правового режиму майна подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 66 СК дружина і чоловік мають право домовитися між собою про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності [10, c. 64].

3. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СІМЕЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відносин, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сімейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідносини між членами сім’ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) правовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім’ї (зовнішні сімейні правовідносини) [16, c. 51).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім’ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім’єю, пов’язані спільним побутом та взаємними правами та обов’язками. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім’ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім’ї, однак пов’язані такими правами та обов’язками, які за своєю суттю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього подружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин - правовідносини членів сім’ї. Відносини, які виникають за межами сім’ї, можна вважати сімейними певною мірою умовно [7, c.