Рабовласницьке право. Рабовласницьке право являло собою сукупність норм чи правил поведінки, які були спрямовані на регулювання системи суспільних відносин в інтересах господарюючого класу. Основними завданнями рабовласницького права були: закріплення приватної власності рабовласників на засоби виробництва і рабів, закріплення рабовласницького суспільного і державного устрою, різних форм господарювання рабовласників, узаконення існуючої нерівності між різними групами людей.

Соціально – класовий характер рабовласницького права найбільш яскраво проявлявся в таких нормативно – правових актах того часу, як закони Солона в Афінах і Сервія Тулія в Римі, які поділяли вільних людей в залежності від розмірів їх власності на різні групи і категорії; закони Ману в Індії, Закони Хамурапі – в Стародавньому Вавилоні, Закони ХІІ таблиці – в Стародавньому Римі, Закони Драконта – в Афінах та ін.

Найбільшого розвитку рабовласницьке право взагалі і окремі його інститути, такі як, інститут приватної власності, спадкування, найму, купівлі – продажу, зберігання, міни та ін. набуло в Стародавньому Римі. Основними формами чи витоками римського права були звичаї, які зародилися ще в первіснообщинному ладі і які отримали всезагальних характер в умовах рабовласницького суспільства. Пізніше широкого розповсюдження в римському праві отримали закони. Серед інших правових актів Стародавнього Риму виділялися едикти магістрів, тобто публічне об’явлення правил, які підготовлювалися і обнародувалися магістрами при входженні на посаду.

Важливе значення в системі римського права мали “думки і судження юристів, яким було дозволено встановлювати і творити право”, імператорські конституції у вигляді декретів – рішення імператорів по судових справах, які надходили до нього на розгляд, мандатів – інструкції імператора, рескриптів – відповіді імператора на юридичні питання посадових і приватних осіб – магістратів. Едикти і мандати діяли тільки в період перебування при владі імператора, який їх видав. Декрети і рескрипти зберігали свою силу незалежно від зміни того чи іншого імператора.

Римське право в подальшому мало великий вплив на процес формування і розвитку в різних країнах цивільного права. [14]

Форми рабовласницької держави були різними, але суть їх залишалася однією – вони завжди були способом диктатури рабовласників. В науковій літературі виділяються такі форми рабовласницьких держав: рабовласницькі монархії; аристократичні республіки; демократичні рабовласницькі республіки.

Рабовласницькі монархії у вигляді східних деспотій склалися в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Індія, Китай), де політична влада, як правило, зливалася з релігійною ідеологією. Влада деспота нічим не обмежувалася, його особа обожнювалася. Деспот опирався на великий воєнно – бюрократичний апарат.

Аристократичні республіки існували в Стародавньому Римі, Спарті. В республіканському римі влада фактично належала сенату, члени якого призначалися цензором із представників знатних, аристократичних сімей, а в Спарті – раді старійшин, ефорам, які вибиралися із аристократичних сімей, правили безконтрольно і звітували тільки своїм послідовникам.

Демократичною рабовласницькою республікою була Афінська держава. Основна роль в ній належала народним зборам, які приймали рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики (безпосередня форма демократії). Всі посадові особи вибиралися і змінювалися (представницька демократія). В народних зборах брали участь всі афінські громадяни чоловічого роду, які досягли 20 років. Жінки в Афінах, не дивлячись на високий демократизм, політичними справами не користувалися й іноземці, які складали більшість населення. Таким чином, рабовласницька демократія на ділі була демократією для меншості. [2]

3.2. Характеристика феодальної держави.

Феодальний тип держави історично приходить на зміну рабовласницькому типу. Він виникає двома основними шляхами. Перший – це шлях поступового рабовласницького, економічного і соціально – політичного устрою і зародження в його надрах зародків феодального ладу. Цей процес відбувався у всіх рабовласницьких державах. Другий – це шлях поступового розвитку, а потім розкладу первіснообщинного ладу і виникнення на його основі феодального устрою. Таким способом розвивалися держави східних і західних слов’ян. Це було пов’язано з перетворенням старійшин роду, воєнних вождів, всієї родової знаті у великих власників землі і скота. В результаті захоплення общинних земель і скота, а також розорення і закабалення своїх співплемінників, родова знать поступово перетворювалась в земельну аристократію, а їх співплемінники – в повністю залежних від них християн.

В період розкладу рабовласницького суспільства виробничі відносини, які базувалися на рабській праці, перетворилися в гальмування розвитку виробничих сил. Праця рабів поступово замінюється працею холопів, яким передаються у використання земельні ділянки на умовах виконання повинностей на користь землевласника, великих ударів по рабовласницькому устрою наносять численні повстання рабів. Під ударами ззовні зі сторони варварів – древніх германців, - паде головний центр рабства – Римська імперія. На її руїнах виникає феодальна держава. [18]

Одночасно з процесом розпаду первісного суспільства йшов процес перетворення органів родового ладу в органи феодальної держави: родового воєначальника і вождя – в короля, роду старійшин – в раду наближених до монарха осіб, ополчення, яке складалося із співплемінників – в постійнодіючу дружину чи армію.

Недивлячись на різноманітність шляхів виникнення феодального устрою у різних народів, в цілому цей процес полягає в одному і тому ж самому. Тобто, з однієї сторони він заключався в накопиченні великих земельних ділянок і перетворення світської і духовної знаті в клас феодалів, а з другої – в розкладі сільської общини і перетворення вільних християн – общинників і невільних землеволодільців, які залишилися від першої формації, у феодально