Володіння тим або іншим статусом могло бути предметом суперечки. На цьому грунті з'явилися спеціальні види захисту правоздатності - так звані статутні позови (наприклад, позов про визнання особи вільновідпусником, що пред'являється проти того, хто затримує цю людину як раба, і т.п.) [II; 7; 58].

Правове становище римських громадян.

Римське громадянство набувалось передусім шляхом народження (в законному браку) від римських громадян, потім - шляхом відпущення на свободу з рабства, а також за допомогою надання римського громадянства іноземцеві.

Припинялося римське громадянство або смертю, або в результаті capitis deminutio maxima. Ця остання (після різних історичних змін) в епоху Юстініана наступала у разі присудження до найбільш важких карних покарань і т.д., у випадках захоплення римського громадянина у владу ворогів або принаймні недружнього народу (проте, у разі подальшого повернення на римську територію така особа відновлювалося у всіх правах; це називалося ius postliminii).

Правоздатність римського громадянства в області приватного права складалася з двох основних елементів: ius conubii, тобто права одружуватися по законну, при якому діти діставали права римського громадянства, а батькові належала влада над дітьми, і ius commercii - по визначенню Ульпіана emendi vendendique invicem ius, тобто право торгувати, здійснювати операції, а отже, придбавати і відчужувати майно.

Істотне значення мало розподіл римських громадян на вільнонарожденних і вільновідпускників (libertini); останні не тільки знаходилися в залежності від своїх патронів (тобто що відпустили їх на свободу), але нерідко і експлуатувалися ними.

У III ст. н.е. формально була проголошена рівність в правоздатності. Насправді повного урівняння не сталося. Часткова нерівність відгукнулась утворенням в період імперії станів, які супроводилися прикріпленням до професій. Розрізнювалися наступні стани: сенатори, вершники, військовий стан, міські декуріони або куріали, торговці, ремісники, селяни.

Станові і інші соціальні відмінності особливо сильно давали про себе знати в області податкового обкладення і взагалі в публічному праві; але вони позначалися і в області приватного права, наприклад на допускався шлюб між сенатором і вільновідпущенниками та інше [II; 7; 60].

У сучасному праві розрізнюють правоздатність і дієздатність (тобто здатність здійснювати дії з відповідними юридичними наслідками). Римське право на знало відповідних категорій, однак в Римі не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками.

Дієздатність людини завжди і скрізь передусім залежить від віку, оскільки розуміння значення дій, що здійснюються і здатність володіти собою і тверезо ухвалювати те або інше рішення приходить лише з роками. У Римському праві розрізнювалися: infantes (до 7 років) - цілком недієздатні; impuberes (хлопчики від 7 до 14 років, дівчинки від 7 до 12 років).

Impuberes визнавалися здатними самостійно здійснювати такі операції, які ведуть до одного лише придбання для неповнолітнього (без яких-небудь втрат або встановлення обов'язків). Для здійснення дій, які можуть привести до припинення права неповнолітнього або до встановлення його обов'язку, був потрібен дозвіл хранителя (auctorias tutoris), який повинен був даватися неодмінно при самому здійсненні операції (не раніше і не пізніше). Хранителем був звичайно найближчий родич по вказівці батька неповнолітнього, зробленій в його заповіті, або за призначенням магістра. Хранитель зобов'язаний був піклуватися про особистість і майно неповнолітнього. Відчужувати майно неповнолітнього хранитель не мав права, за винятком випадків, коли це було безумовне необхідно.

Якщо неповнолітній здійснював операцію без дозволу хранителя, вона юридично зобов'язувала його тільки в межах отриманого збагачення.

Наступний рівень віку складав період з 14 (для жінок з 12) до 25 років. У цьому віці особа була дієздатною. Але на прохання таких осіб претор (в останні роки республіки) став давати їм можливість відмовитися від укладеної операції і відновити те майнове положення, яке було до здійснення операції (так звана реституція, restitutio in integrum). З II ст. н.е. за особами, що не досягли 25 років, стали визнавати право обирати собі куратора (опікуна).

Джерела римського права дають матеріал для того, щоб визначити, чим попечительство відрізнялося від опіки. Історично ці два інститути склалися так, що опіка призначалася над неповнолітніми, а також (аж до класичного періоду) над жінками незалежно від віку; попечительство ж встановлювалося відносно повнолітніх, не досягших 25 років, а також відносно психічнохворих.

Якщо повнолітній, просив призначення опікуна, він ставав обмеженим в своїй дієздатності в тому значенні, що для дієвості операцій, що здійснюються ним, з якими пов'язане зменшення майна, була потрібна згода (consensus) опікуна, яка могла бути дана в будь-який час (зазделегідь або при здійсненні операції, або у вигляді подальшого схвалення). Молоді люди у віці 14 (12) - 25 років могли без згоди опікуна здійснювати заповіт, а також одружуватися.

На дієздатність фізичної особи впливали також всякого роду душевні хвороби. Психічнохворі і слабкі розумом признавалися недієздатними і знаходилися під попечительством. Тілесні недоліки впливали тільки у відповідній сфері діяльності; наприклад, оскільки договір стипуляції здійснювався в формі усного питання і відповіді, то його не могли здійснювати ні німі, ні глухі і т.п.

Обмежувалися в дієздатності також марнотратники, тобто особи слабовільні, не здатні дотримувати необхідну міру у витрачанні майна і тому так що марнують його, що створювалася загроза повного розорення. Марнотратнику призначали опікуна, після чого марнотратник міг самостійно здійснювати тільки такі операції, які направлені лише на придбання; крім того, марнотратник визнавався відповідальним за делікти (правопорушення). Операції, пов'язані із зменшенням майна або встановленням зобов'язання,