Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і зобов'язаний був нести гарнізонну службу [III. 5; 209]”.

До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що нагадували римських консулів, і радою декуріонів, що відповідала римському сенату.

Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі повстань придушувати їх.

Своїм піднесенням у багатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованій армії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являється цивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподілом з'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпул з двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.

Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.

Бій починався легкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.

Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.

Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища [II. 2; 47]. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів