Наймач не має права здавати в піднайм майно, надане йому за договором прокату. Даний обов'язок є імперативним та не може бути змінений угодою сторін. Крім того, в разі якщо наймодавець протягом дії договору прокату вирішить продати майно, наймач, на відміну від загального договору найму, не має переважного права на купівлю цього майна.

Решта прав та обов'язків сторін, передбачених загальними положеннями про договір найму, зберігаються для договору прокату в повному обсязі.

2.3. Лізинг як різновид договору майнового найму

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 825 ЦК).

Протягом тривалого часу в українському законодавстві практично не було правових норм, які регулювали б лізингові відносини. Новий ЦК України вмістив норми про договір лізингу у § 6 глави 38, зазначивши тим самим, що договір лізингу є різновидом договору найму (оренди). ЦК майже не містить норм, які стосуються безпосереднього врегулювання лізингових відносин, відсилаючи до спеціального законодавства, яким є Закон України "Про фінансовий лізинг".

Договір лізингу, як і інші договори найму, може бути як реальним, так і консенсуальним договором. Лізингоодержувач за договором зобов'язаний вносити періодичні платежі за користування отриманим у лізинг майном, отже договір лізингу є оплатним [41, c. 125].

Серед науковців, які досліджують інститут лізингу, існують різні точки зору стосовно того, чи є договір лізингу багатостороннім або двостороннім. На наш погляд (і цю точку зору також поділяють дослідники), договір лізингу все ж слід трактувати як синалагматичний договір, який нерозривно пов'язаний з іншими договорами, що опосередковують лізингові відносини (наприклад, договором купівлі-продажу). Практика підписання договорів лізингу лише лізингодавцем і лізингоодержувачем (без участі постачальника) властива більшості лізингових компаній [4, c. 322]. Закон України "Про фінансовий лізинг" пішов по так званому шляху компромісу, визнавши (ст. 6) можливість укладання договору лізингу як у формі двосторонньої, так і у формі багатосторонньої угоди.

Сторонами договору лізингу є лізингодавець, який є власником майна і надає його у тимчасове користування за певну винагороду, і лізингоодержувач — особа, яка набуває за договором право володіння і користування цим майном.

Договір лізингу за українським законодавством є яскравим прикладом того, як законодавець обмежує можливість використання деяких договірних моделей певними суб'єктами цивільних правовідносин. Стаття 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" допускає участь у якості сторони в договорі лізингу тільки суб'єктів підприємницької діяльності [17]. Таким чином, існуюча редакція закону забороняє цілому колу осіб брати в користування майно на умовах лізингу у зв'язку із віднесенням лізингу до підприємницької діяльності. Такими особами є, по-перше, юридичні особи, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності: це органи законодавчої та виконавчої влади (місцеві ради, міністерства та відомства тощо); деякі бюджетні установи (школи, лікарні, вищи навчальні заклади тощо). Такі організації не можуть укладати договори лізингу для придбання необхідних для них коштовних основних фондів (обладнання для лікарень, меблів, транспорту). До другої групи осіб, яким не дозволено бути контрагентами у договорі лізингу, належать фізичні особи. Хоч досвід зарубіжних країн свідчить, що досить великий відсоток договорів лізингу припадає саме на договори за участю громадян. Частіше за все на практиці лізингодавцями в договорі лізингу виступають спеціально створені для цього лізингові компанії. Компанії можуть бути як самостійними установами, так і філіями інших підприємств або банків. Лізинговою діяльністю можуть займатися відповідно до закону і банківські фінансові установи (ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг").

Чинне законодавство (п. 1 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг") визначає, що об'єктом (предметом) договору лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що належить до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг [17]. Подібна норма міститься і у ст. 826 ЦК України. Законодавство обмежує майно як предмет договору лізингу віднесенням його до основних фондів підприємства. Це можуть бути речі як рухомі, так і нерухомі, хоч на практиці лізинг нерухомих речей трапляється досить рідко.

Отже, за чинним законодавством, предметом договору лізингу можуть бути тільки "матеріальні цінності", тобто майно як сукупність речей. Немайнові блага передаватися у володіння і користування за допомогою договору лізингу не можуть.

Чинний Закон України "Про фінансовий лізинг" встановлює ще й таку ознаку об'єкта лізингу, як незабороненість до вільного обігу на ринку. З цього випливає, що укладення договору лізингу неможливо як щодо речей, які вилучено з обігу, так і щодо речей, обіг яких обмежено.

Всі названі обмеження стосовно предмета договору лізингу доповнюються ще і встановленим у Законі України "Про фінансовий лізинг" та ЦК України переліком об'єктів, які взагалі не можуть передаватися і прийматися у лізинг. Такими об'єктами є:

об'єкти оренди державного майна, визначені в ст. 4 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", крім окремого індивідуально-визначеного майна державних підприємств;

земельні ділянки та інші природні об'єкти [18].

Світова практика лізингу протягом понад століття напрацювала