Основною класифікацією договорів лізингу є їх розподіл на фінансовий та оперативний лізинг, який міститься в Законі України "Про фінансовий лізинг" від 16 грудня 1997 р. Закон визначає ці договори таким чином.

Фінансовий лізинг — це договір лізингу, в результаті укладання якого лізингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної у день укладення договору.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Отже, в законі визначається лише такий критерій класифікації договорів лізингу, як строк, однак насправді цих критеріїв значно більше. Звернемося до світової практики. Фінансовому лізингу взагалі властиві такі риси:

строк, на який передається майно в тимчасове користування наближається за тривалістю до строку експлуатації та амортизації всієї або більшої частини вартості майна;

протягом строку договору лізингодавець за рахунок лізингових платежів повертає собі вартість майна і отримує прибуток від лізингової угоди;

у лізингових відносинах, як правило, бере участь третя сторона — виробник або постачальник;

не передбачається ніякого обслуговування об'єкта лізингу з боку лізингодавця; технічне обслуговування, страхування тощо покладаються на лізингоодержувача;

як правило, після закінчення строку договору право власності на об'єкт лізингу переходить до лізингоодержувача, хоч не забороняються й інші варіанти [31, c. 164].

Об'єкти угоди при фінансовому лізингу часто мають високу вартість. Це можуть бути виробничі комплекси, коштовна техніка, автомобілі тощо.

Що стосується оперативного лізингу, то для нього характерні такі ознаки:

об'єкт оперативного лізингу лізингова компанія, як правило, придбаває заздалегідь, ще не знаючи конкретного лізингоодержувача, тому такі лізингові компанії повинні добре орієнтуватися на ринку інвестиційних товарів, знати його кон'юнктуру;

лізингодавець не відшкодовує всі свої витрати за рахунок лізингових платежів від одного лізингоодержувача, отже, лізингова компанія повинна вивчати і ринок товарів second hand;

лізинговий контракт укладається на строк 2—5 років, який є значно коротшим, ніж строк амортизації обладнання;

обов'язки з утримання та обслуговування майна, а також усі ризики покладаються на лізингодавця;

ставка лізингових платежів звичайно вища, ніж за договором фінансового лізингу; це пояснюється неповною окупністю витрат лізингодавця та його бажанням уникнути ризиків, які є більшими ніж при фінансовому лізингу (ризик не знайти орендаря на весь обсяг обладнання, ризик поломки об'єкта угоди тощо) [25, c. 375].

Крім того, договори лізингу поділяються на прямий та непрямий лізинг. Про непрямий лізинг йдеться, коли об'єкт лізингу передається від постачальника (виробничого або торговельного підприємства) до користувача — лізингоодержувача через посередника. Такими посередниками часто виступають лізингові компанії або банки. Непрямий лізинг є класичним видом лізингових відносин і досить часто застосовується у світовій практиці лізингу. Прямий лізинг характеризується тим, що підприємство-виробник або торговельна організація самостійно передає своє майно в лізинг. Тим самим постачальник і лізингодавець збігаються в одній особі, і тут має місце класична двостороння угода. Взагалі, відносини прямого лізингу не поширилися у світі. Як правило, таке підприємство-постачальник віддає перевагу створенню своєї лізингової компанії.

Крім зазначених різновидів договору лізингу, світовій практиці відомі ще такі види договорів лізингу, як пайовий лізинг, міжнародний лізинг, лізинг second hand тощо.

Щодо форми договору лізингу, то, зважаючи на те, що відносини лізингу мають довгостроковий та складний характер, законодавець у ст. 6 Закону встановив для договорів лізингу обов'язкову письмову форму. Взагалі договори лізингу не підлягають державній реєстрації, але обов'язковість реєстрації встановлена законом у випадках, якщо: об'єктом лізингу є державне майно; договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів; для забезпечення виконання лізингового договору залучаються державні гарантії.

Права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача за договором лізингу зумовлені особливістю лізингових відносин взагалі. Своєрідність цього договору полягає в тому, що зобов'язання, які з нього випливають, з одного боку, являють собою права та обов'язки наймодавця і наймача, типові для орендних відносин, а з іншого — особливі права та обов'язки, які виникають при передачі права власності на річ. Перелік основних прав та обов'язків сторін за договором лізингу міститься в статтях 11 —12 Закону України "Про фінансовий лізинг" [17].

Якщо договір лізингу укладається за типом консенсуальної угоди, основним обов'язком лізингодавця є своєчасне надання лізингоодержувачу майна, відносно якого укладено договір. Причому, якщо до укладення договору лізингу майно вже перебувало у власності лізингодавця, то цей обов'язок практично збігається з основним обов'язком орендодавця за договором оренди. Але якщо передбачається вибір лізингоодержувачем об'єкта лізингу і продавця цього об'єкта, то це зобов'язання лізингодавця доповнюється ще обов'язком укласти договір купівлі-продажу (поставки) з цим продавцем, попередивши його про мету купівлі.

Зважаючи на те, що в ролі лізингодавця, як правило, виступає фінансова або лізингова компанія, за договором лізингу вона частіше за все не бере на себе деякі обов'язки, властиві, наприклад, орендодавцю за договором оренди. Це стосується, зокрема, технічного обслуговування обладнання, його гарантійного ремонту тощо [28, c. 254]. Звичайно ці обов'язки покладаються на постачальника лізингового майна. Не має, звичайно, лізингодавець і обов'язків з встановлення, запуску та перевірки обладнання; саму поставку