дії договору лізингу лізингоодержувач набуває право визначити подальшу долю об'єкта лізингу та свої відносини з лізингодавцем. Він може продовжити договір лізингу на певний строк на пільгових умовах оплати; здійснити своє право викупу майна (якщо опціон на купівлю передбачений у договорі) або припинити всі відносини з лізингодавцем [9]. В останньому випадку на лізингоодержувача покладається обов'язок повернути об'єкт лізингу лізингодавцю у стані, вказаному в договорі. Звичайно в договорі фіксується умова, що лізингове майно повертається у стані, придатному для його подальшого використання з урахуванням нормального зносу. В разі невиконання лізингоодержувачем цього обов'язку лізингодавець як власник майна може витребувати його із чужого незаконного володіння, подавши до суду віндикаційний позов.
Користуючись одержаним у лізинг майном, лізингоодержувач може проводити його поліпшення. Якщо договір лізингу передбачає опціон на купівлю лізингового майна лізингоодержувачем, то проблеми з визначенням долі зроблених поліпшень не виникає. Якщо ж по закінченні строку договору лізингу майно повертається лізингодавцю, то в такому разі доля поліпшень вирішуватиметься за загальними правилами, встановленими для договорів найму.
Таким чином, деякі права та обов'язки сторін за договором лізингу подібні правам та обов'язкам орендодавця та орендаря за договором оренди. Але особливості договору лізингу, зокрема надання користувачу — лізингоодержувачу певних правомочностей власника, породжує появу особливих зобов'язань сторін, якими не наділяються сторони за договором оренди і які властиві, скоріше продавцю та покупцю за договором купівлі-продажу.
ВИСНОВОК
Отже, на відміну договорів про передачу майна у власність, договори про передачу майна у користування не спрямовані на «рух майна» в цивільному обороті. Їхня ціль полягає в тому, щоб надати тим або іншим особам тимчасове користування чужими речами. Серед речових прав цю ж ціль переслідують сервітути і взагалі права на чужі речі, але, на відміну від них, договори про користування чужим майном встановлюють лише право вимоги, а не дають речових прав. Ця відмінність є дуже важливою. При речових правах користування, всі особи зобов'язані визнавати ці права, і самі права проявляються в безпосередньому пануванні особи над об'єктом користування в тому або іншому відношенні. При зобов'язальних же правах, як правах вимоги до певних осіб, лише ці особи зобов'язані визнавати дані права, і самі права полягають лише в повноваженнях з впливу на зобов'язану особу, а не на сам об'єкт користування. Звідси, такі треті особи, як набувач або кредитори по заставі речі, яка віддана в користування, не можуть прирівнюватись до прав осіб за договорами про передачу майна у тимчасове користування. Так, набувальник речі має право припинити договір про користування нею, не відповідаючи за збитки від такого припинення, якими б великими вони не були. Кредитори по заставі можуть також вимагати продажі відданої в користування речі, не зважаючи на зобов'язальні права користування інших осіб. Звідси і набувальник з публічного торгу не буде зв'язаний договорами про користування, а кредитори по заставі отримають собі задоволення повністю, без якого б то не було зменшення їхніх вимог на користь осіб, уповноважених за договорами про користування. Все це вказує на незабезпечене і нестійке положення осіб, що користуються чужим майном за зобов'язальним правом. Крім того, таке становище негативно впливає і на інтереси народного добробуту, особливо в галузі сільського господарства. Невпевненість в завтрашньому дні спонукає осіб, що користуються чужою землею, не затрачати великих засобів на поліпшення господарства. Цим пояснюється, чому західноєвропейське право, на відміну від римського права, має істотні відмінності від погляду на договори про користування, як на чисто зобов'язальні відносини. Воно визнає, що за договорами про оплатне користування нерухомим майном повинні бути взяті до уваги інтереси наймачів. З цією метою сучасне право конструює договори найму нерухомості (оренди), як зобов'язальні відносини, але з речовою силою відносно певних третіх осіб. Іншими словами, сучасне право визнає обов'язковість договорів найму і оренди нерухомості для нових власників і кредиторів за заставою нерухомості. Тому новий власник нерухомості не може вигнати її наймача або орендаря.
У сучасній літературі викликає великі спори питання про конструкцію договору найму, зокрема оренди. Так, існує в літературі досить виражений напрям, який прямо відносить найм нерухомості і оренду до речових, а не зобов'язальних відносин. Проте, цей напрямок не зустрів підтримки в сучасному законодавстві. Зокрема, швейцарське укладення прямо вважає договір найму, без жодних винятків, суто зобов'язальним відношенням. Інтереси ж наймачів (орендарів) відносно нових набувальників і кредиторів за заставою воно забезпечує охоронними відмітками у вотчинних книгах (система охоронних відміток).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М.: Юриздат., 1940.
Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. - М., 1984.
Бірюков І.А., Заіка Ю.І., Співак В.Н., Цивільне право України. Загальна частина. Підручник. – К.; Наукова думка. 2000. – 304 с.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. - М., 1997.
Братусь С. Н., Лунц Л. А. Вопросы хозяйственного договора. – М.: Госюриздат., 1954.
Вінник О.М. Господарське право України. Курс лекцій. – К.: Атіка, 2005.
Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института. – Вып. 5. – Харьков, 1954. –С. 65-87.
Господарське право України / За ред. Мамутова В.К. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 387 с.
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144)
Господарський кодекс України: Коментар. / За заг.