та дієздатності. При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації та охорони цих прав. Однак, як показує аналіз норм ЦК, які врегульовують конкретні види особистих немайнових прав, то далеко не всі права можна визначити такими, що належать усім та кожному. Так, наприклад, право на опіку та піклування, будучи особистим немайновим правом, належить виключно малолітнім, неповнолітнім, недієздатним та особам, які обмежені в дієздатності (ст. 292 ЦК);
б) дані права належать фізичній особі від народження або за законом. Це означає, що підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений у законі. Безумовно, що переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров’я, свободу та особисту недоторканність тощо [16, c. 11]. При цьому, враховуючи те, що згідно зі ст. 270 ЦК перелік особистих немайнових прав не є вичерпним, то факт належності особі даних прав із моменту народження презюмується. Однак, окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб і з іншого моменту, що передбачений у законі, наприклад, право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років, тощо;
в) дані права не мають економічного змісту. Це означає, що стосовно особистих немайнових прав, на відміну, наприклад, від майнових, фактично неможливо визначити їх вартість у грошовому еквіваленті;
г) дані права тісно пов’язані з фізичною особою. Це означає, що вони не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від фізичної особи носія цих прав та/або передані іншим особам. Окрім того, на відміну від майнового права, від якого особа згідно з ч. 3 ст. 12 ЦК може відмовитись, щодо особистого немайнового права така відмова не припустима, тобто особа може не реалізовувати особисте немайнове право, але відмовитись від нього вона не має права. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав з боку інших осіб. Здебільшого це стосується органів державної влади та місцевого самоврядування, які, здійснюючи публічну владу, найбільш часто можуть втручатись у сферу особистих немайнових прав людини;
д) дане право належить особі довічно. Це означає, що воно належить фізичній особі з моменту народження, або іншого моменту, що прямо передбачений законом, і аж до моменту смерті.
Потрібно також відмітити, що для того, щоб визначити певне право як особисте немайнове, необхідна сукупність усіх зазначених ознак. Наявність лише однієї з названих ознак ще не свідчить про те, що це право має природу особистого немайнового. Так, наприклад, аліментні права також наділені тісним зв’язком з особою-носієм, виникають на підставі, передбаченій законом, однак відсутність інших загальнообов’язкових ознак не дає нам підстав зарахувати їх до особистих немайнових прав.
Стаття 270 ЦК України закріплює орієнтовний перелік особистих немайнових прав. Насамперед, до переліку включені особисті немайнові права, які передбачені в Конституції України, зокрема: право на життя (ст. 27 Конституції України), право на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції України), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України), право на недоторканність особистого і сімейного життя (ст. 32 Конституції України), право на повагу до гідності та честі (ст, 28 Конституції України), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України), право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування (ст. 33 Конституції України), право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції України). Однак даний перелік не є вичерпним, тому він може бути доповнений як самою Конституцією України, так і ЦК та іншими законами [12].
Але зрозуміло, що передбачити повний перелік даних прав у законах уявляється нереальним, і тому законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплені вони в законі, чи ні. При цьому за основу повинно братись те, чи відповідає дане особисте немайнове право вимогам, які висуваються до даного виду цивільних прав, що передбачено у ст. 269 ЦК. Таким чином, законодавець фактично відмовляється від теорії октройованих (“дарованих”) прав, які надані особі доброю волею держави чи законодавця, і визнає їхній природний характер [3, с. 112].
Певна проблема виникає також і з визначенням правової природи цих прав. Інколи висловлюється думка, про те, що оскільки особисті немайнові права передбачені Конституцією України, то вони мають конституційно-правову природу. Однак Конституція України закріплює тільки загальні засади правового регулювання суспільних відносин, а вже більш детальний розвиток вони віднаходять у галузевому законодавстві, зокрема в цивільному. Саме тому природа даних прав повинна визначатися з урахуванням того законодавства, яким безпосередньо регулюються та охороняються відповідні суспільні відносини. Адже ніхто не буде заперечувати цивільно-правову природу права власності, тільки внаслідок того, що загальні засади права власності передбачені в ст. 41 Конституції України.
За своїм характером особисті немайнові права є правами абсолютними. Отже, управомочненій особі протистоїть невизначеного коло, зобов’язаних утримуватися від яких би те ні було порушень особистих немайнових прав громадян осіб. У літературі справедливо наголошується, що суть цивільно-правової охорони особистого життя полягає в забезпеченні свободи громадянина визначати поведінку в індивідуальній життєдіяльності на свій розсуд, що виключає втручання в