Різні формулювання «винятковості» за своїм змістом представляються, на перший погляд, аналогічними. Проте при поглибленому вивченні стає очевидним, що між ними існує значна відмінність у визначенні домінуючого елемента. Іншими словами, питання полягає в тому, що визнається як принцип виняткових прав промислової власності, а що – його логічним продовженням, рефлексом.

Якщо В.А.Дозорцев бачить винятковість в тому, що право закріплюється виключно за особою або особами певним законом і по підставах, ним встановленим», а С.І.Раєвич визнавав предметом виняткових прав «власні дії уповноважених, як щось виключно ним самим надане і забороняється, у вигляді загального правила, для всіх інших осіб», то вони стоять на позиції главенства позитивного елемента – виняткового права користування.

А.А.Пиленко ж наполягав на тому, що «юридична сутність патентного права заключається не в позитивній правомочності, а в чисто заперечу вальному праві забороняти всім і кожному експлуатацію даного виробу”. В якості основних доказів своєї позиції ним наводяться дві тези. По-перше, право експлуатації не може бути істотним елементом, оскільки воно належить всякому винахіднику і без патенту, і при такому стані неможливо забезпечити захист прав особи, що створила винахід. А по-друге, позитивна складова патентного права має переважаюче значення тільки в державах, де немає свободи праці, в решті країн же вона, з одного боку, зайва, оскільки для заняття трудовою діяльністю ніякого спеціального дозволу не вимагається, а з іншою – недостатня, оскільки неможливо захистити патентодержателя від посягань інших осіб.

Проте слід визнати, що незалежно від форми конструкції змісту виняткових прав на об'єкти промислової власності тільки обидва становлячі її елементи – позитивний і заперечний (негативний) – в єдності і взаємодії забезпечують реалізацію і захист прав власників інтелектуальних продуктів.

На думку більшості учених, права на об'єкти промислової власності є абсолютними, оскільки крім патентоволодільця на всіх решта суб'єктів лежить пасивний обов'язок утримуватися від експлуатації певного нематеріального розумового (творчого) результату. А.А.Пиленко в висновках своєї фундаментальної праці «Право винахідника» підсумував: «Патентне право є авторське право в області техніки. Авторське ж право є абсолютно-генеричне право на нематеріальний об'єкт» [18, c. 651-653].

Але як будь-яке наукове питання не може бути безумовним і безперечним, так конструкція абсолютності виняткових прав промислової власності не є непорушною. Зокрема, на думку В. А. Дозорцева, виняткові права, будучи гілкою абсолютних прав, покликаною забезпечити участь в економічному обороті нематеріальних результатів економічної діяльності, іноді піддаються модифікації, виступаючи в ослабленій формі квазі-абсолютних прав. «Вони не встановлюють конкретній зв'язки між двома особами (як відносні), а звернені до невизначеного кола зобов'язаних осіб, але їх особливість полягає в тому, що це коло зобов'язаних осіб все-таки може бути обмежене. У принципі це той же тип, що і абсолютні права, хоча абсолютними вони вже не є – їх можна назвати квазі-абсолютними правами. Відповідно і поняття виняткового права включило разом з абсолютними і квази-абсолютні права, коли право на один і той же об'єкт належить самостійно і незалежно декільком особам» [7, c. 35]. Крім того, автором відособляються права на конфіденційну інформацію, які були засновані на поєднанні ослаблених виключних прав із зобов'язальними відносинами, існуючими одночасно. Таким чином, В.А.Дозорцевым виділяються три механізми, що опосередкують залучення інтелектуальних нематеріальних продуктів в товарообіг: традиційні виняткові права, що мають абсолютний характер; квазі-абсолютні виняткові права і права, що базуються на з'єднанні ослаблених виняткових прав і зобов'язальних відносин.

Відносячись до об'єктів інтелектуальної власності, які, за загальним правилом, належать їх власникам на основі виняткових прав, правовий режим засобів індивідуалізації володіє принциповими відмінностями від універсальної конструкції. Ці інтелектуальні продукти неможливо навіть беззастережно зарахувати до об'єктів виняткових або невиняткових прав. Кожний з них вимагає індивідуального визначення правової природи і правового режиму обігу в економічному обороті.

Фірмове найменування — це найменування, під яким підприємець виступає в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу серед інших учасників цивільного обороту. А.П.Сергеев називає його комерційним ім'ям підприємства [5, c. 28]. Право на фірму містить в собі виняткове право користуватися найменуванням фірми на вивісках, в оголошеннях, рекламах, на бланках, рахунках, на товарах підприємства, їх упаковці і т.п. Слід погодитися з О.О.Подопригорою, що визначила право на фірмове найменування як особисте немайнове право, яке по своїй юридичній природі є винятковим, абсолютним і безстроковим. Крім того, відповідно до п. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності 1885 р. це право може бути екстериторіальним [19, c. 104].

Іншим засобом індивідуалізації є товарний знак (знак послуг) — позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. Ще С.Раєвич в 1926 р. кваліфікував право на товарний знак як виняткове право на використання певним способом означення, індивідуалізації товарів. Він також відзначив, що за своїм призначенням право на товарний знак ближче за всі інші види