Крім того, закріплення подібної норми дозволило б зробити крок в забезпеченні балансу приватних і публічних інтересів: крім того, що потенційний суб'єкт підприємницької діяльності зберіг би можливість привернути високоліквідну інвестицію (право на відомий і необхідний у власній справі товарний знак), держава додатково застрахувала б себе від функціонування на внутрішньому ринку „дутих неплатоспроможних юридичних осіб”.

Для реалізації можливості участі в господарському обороті права на товарний знак вимагає вирішення питання про момент його виникнення в співвідношенні з державною реєстрацією і про законність інвестування права на незареєстрований товарний знак.

Перше питання – про момент виникнення права на товарний знак — серед фахівців не отримало однозначної відповіді. Найпоширеніша позиція полягає в прив'язці даного факту до моменту державної реєстрації товарного знака. А.П.Сергеев формулює: „...позначення може вважатися товарним знаком лише тоді, коли воно у встановленому законом порядку зареєстроване.... Лише з моменту офіційного визнання позначення товарним знаком можна говорити про нього як про самостійний об'єкт правової охорони [5, c. 604]. С.Раєвич теж вказував, що право на товарний знак одержує своє правове оформлення тільки після його реєстрації, лише вона має конститутивне значення відносно товарних знаків, а не введення у використання або цивільний оборот [15, c. 58]. Звертаючись до сучасного регулювання досліджуваних правовідносин, можна послатися на п.1 ст. 16 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, що закріплює норму про те, що права, які випливають з свідоцтва, діють з дати подачі заявки за умови сплати відповідного збору. У зв'язку з суперечністю згаданої норми з п. 3 ст. 5 цього ж Закону, а також ст. 494 Цивільного кодексу України (право власності на знак утверджується свідоцтвом) О.М.Мельник пропонує прив'язати початок виникнення прав на товарний знак до дати видачі свідоцтва, тобто таким моментом вважати дату публікації відомостей про видачу свідоцтва в офіційному бюлетені, і з цього ж моменту визнати позначення товарним знаком [12, c. 142]. Іншими словами, вказані автори бачать можливість набуття права на товарний знак тільки шляхом його реєстрації.

Проте сам Закон скрізь згадує лише про надання правової охорони зареєстрованому товарному знаку. Пункт 4 ст. 5 указує на те, що приведені в свідоцтві зображення знака і перелік товарів і послуг визначають об'єм правової охорони, що надається державою. А п. 5 надає будь-якій особі право на отримання свідоцтва. Слід підкреслити, що йдеться про право, а не про обов'язок суб'єкта отримати свідоцтво для користування товарним знаком. Подібне вивчення нормативного матеріалу підводить нас до висновку, що використання товарного знака взагалі можливе без проведення його державної реєстрації, проте у разі порушення прав його власника, останній виявиться позбавленим правових засобів захисту, що надаються державою власникам зареєстрованих знаків. Власний товарний знак можна використовувати без реєстрації і яких-небудь дозволів. Державна реєстрація потрібна тільки для того, щоб захистити права власника товарного знака на той випадок, якщо раптом хтось почне випускати свої вироби під тією ж маркою. Фактичний власник незареєстрованого товарного знака може стати його незаконним користувачем лише в тому випадку, якщо його знак був зареєстрований іншою особою.

Якщо розвивати дану точку зору, то можна прийти до висновку, що існує можливість використання права на товарний знак при створенні і діяльності юридичної особи і за відсутності його реєстрації. Проте таке використання є вкрай вразливим для створюваного суб’єкта підприємницької діяльності, оскільки учасник, що його передав, може у будь-який момент перетворитися на незаконного користувача [30, c. 188]. Отже, подібна інвестиція до статутного фонду може виявитися позбавленою правової підстави і бути визнаною недійсною. Таким чином, право на незареєстрований товарний знак є неліквідним внеском до статутного фонду і не сприяє виконанню останнім однією з основних його функцій — функції гарантування. Тому законодавчого закріплення вимагає пряма вказівка на можливість участі в статутному фонді юридичної особи тільки правами на зареєстровані товарні знаки, підтвердженими свідоцтвами на знаки для товарів і послуг.

Певні перешкоди в можливості здійснення інвестиції правом на товарний знак в стартовий капітал юридичної особи з використанням конструкції договору про передачу права власності на знак може створювати норма ч. 2 п. 4 ст. 16 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. Забороняється передача права на знак, якщо вона може виявитися причиною введення в оману споживача щодо товару або послуги або відносно виробника. У разі здійснення такої корпоративної трансакції завжди відбудеться зміна, принаймні, виробника продукції. Споживач, не поставлений до відома про події, що відбулися, куплятиме товар начебто колишнього виробника — справжнє введення покупця в оману. Посилаючись на подібні аргументи, передача права на товарний знак може бути визнана недійсною як такою, що суперечить законодавству. Виходом з ситуації, що склалася, передбачається публічне завчасне сповіщення через засоби масової інформації або рекламні кампанії про передачу права на товарний знак іншому суб'єкту на території реалізації товару, а також інформування про це споживача в безпосередніх місцях реалізації продукції за допомогою оголошень протягом певного часу [17, c. 139].

При внесенні до статутного фонду права на товарний знак з використанням конструкції ліцензійного договору подібної проблеми не виникає, оскільки законодавство вимагає, щоб якість товарів (послуг) ліцензіата не поступалася якості товарів (послуг) ліцензіара, а також щоб до обов'язку останнього входило здійснення постійного контролю за якістю продукції ліцензіата (ч. 2 п. 5 ст.