Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов.

Законодавством України не допускається ухвалення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.

РОЗДІЛ 3.

ВИМОГИ, ЯКИМ МАЄ ЗАДОВОЛЬНЯТИ СУДОВЕ РІШЕННЯ

Норми глави 7 розділу III «Судові рішення» ЦПК України визначають, що рішення суду має бути законне і обґрунтоване (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладене за встановленим змістом (ст. 215) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Законним є рішення, яким суд, виконавши вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (ч. 2 ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215 ЦПК України умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону [22, c. 98-101] Шиманович О.М. Законна сила судового рішення // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 10. – C. 98-102..

Вимога правильного застосування матеріального закону зумовлюється завданням суду щодо захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні.

Застосування права — реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права належать: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності — примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання — лише диспозиції.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного процесуального права — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.

Отже, рішення буде законним, якщо суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або на підставі загальних засад і змісту законодавства України (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення») [5] Постанова Пленуму Верховного Суду України №11 від 29 грудня 1976 р «Про судове рішення» (Із змінами, внесеними постановами № 4 вщ24 квітня 1981 р , № 13 від 25 грудня 1992 р , № 15 від 25 травня 1998 р)..

Обґрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. З ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215, 309 ЦПК України умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи [23, c. 394] Шиманович О.М. Законність і обґрунтованість судових рішень у цивільних справах // Держава і право: Збірник наукових праць. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2004. – Випуск 25. – C. 390-396..

Обставини у справі — це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, якщо вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти мають відображати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 57 ЦПК України засобів доказування і перевірені у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині — дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки у результаті повного, всебічного, об'єктивного та безпосереднього дослідження судом всіх обставин справи на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності явищ дійсності та взаємовідносин сторін.

Зміст істини, що встановлюється у цивільному процесі, залежить від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється у процесі