Конституції України, а саме норми Конституції є нормами найвищої юридичної сили), а отже визначають спрямованість, сутність і зміст окремих процесуальних інститутів — норми, які суперечать змісту принципів правосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у відповідність з визначеними засадами;
4) принципово важливі засади, які діють у всіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в його центральній стадії — стадії судового розгляду, а порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі й обов'язково тягне його скасування [15, с. 27].
Принципи кримінального процесу — це не пасивне закріплення об'єктивних закономірностей правового життя чи певних правових ідей, не абстрактне побажання, а суттєвий засіб регулювання правовідносин у сфері кримінального судочинства. Вони являють собою акт волевиявлення держави, продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінні можуть виступати засобом розвитку процесуальної форми. Прикладом виступає нова Конституція України, в якій вперше .були сформульовані такі принципи кримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів, знайшов юридичне визначення і розкриття принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного.
1.2. Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості як принцип кримінального судочинства
Розташування проблеми змагальності в одному ряді з іншими проблемами кримінально-процесуального права свідчить про те, що значення змагальності недооцінюється. На нашу думку, розширення змагальних засад українського кримінального процесу – не просто один з основних напрямів його реформування, а суть його реформи. Дійсно, закріплення в нині чинній Конституції України принципу про те, що судочинство в Україні здійснюється на основі змагальності і рівноправності сторін, означає принципово новий, у порівнянні з покладеним в основу КПК України 1960 року, підхід до регулювання суспільних відносин, що утворюються між державними органами, які здійснюють кримінальне переслідування, і особою, відносно якої ставиться питання про притягнення її до кримінальної відповідальності.
З початку 90-х років законодавцем внесено суттєві зміни до КПК України, спрямовані на перетворення закріпленого в ньому пошукового (інквізиційного) процесу на змагальний процес. У теорії кримінально-процесуального права звичайно досліджувались окремі аспекти змагальності: принцип змагальності або змагальна форма кримінального процесу серед його історичних форм, право на захист у змагальному кримінальному процесі. Однак, більшість цих досліджень припадає на радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки, у зв’язку з чим змагальність, властива кримінальним процесам демократичних іноземних держав характеризувалась як неприйнятна для вітчизняної системи.
Реформа українського кримінально-процесуального законодавства повинна мати під собою теоретичну основу, що представляє собою висновки, отримані в результаті вільного від ідеологічних підходів комплексного дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового явища. Зараз у стадії підготовки до другого читання знаходиться проект КПК України, який проходить експертизу Венеціанської комісії. Зазначені обставини й послугували спонуканням до написання роботи, в якій досліджуються загальні теоретичні питання, пов’язані з проблемами гарантій принципу змагальності в кримінальному процесі України.
Концепцією судово-правової реформи, схваленою Постановою Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” 28 квітня 1992 року, передбачено заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів. Частково ці заходи здійснено, але судова система ще остаточно не сформована.
Основними принципами цієї Концепції є створення такого судочинства, яке б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян перед законом, умови для здійснення змагальності; реалізація презумпції невинності, радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства; перевірка законності та обґрунтованості прийнятих судом рішень, визначення умов допустимості доказів [3].
Розробленим проектом Концепції розвитку системи правосуддя в Україні на 2004–2014 роки поглиблюються демократичні засади здійснення правосуддя у вітчизняному судочинстві, визначено завдання подальшого розвитку системи правосуддя через призму реального забезпечення верховенства права і права кожного на справедливий судовий розгляд незалежним і неупередженим судом. Відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а судова процедура буде вважатися справедливою тільки тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності та відкритості, обов’язковості виконання судових рішень. Проектом пропонується перелік засад ідеологічного значення, і серед них – принцип змагальності, “...що покладає на сторони обов’язок доводити перед судом ті обставини, щодо яких існує спір та які мають значення для справедливого вирішення справи” [4].
Змагальний процес, як відомо, характеризується таким правовим статусом його основних учасників, який забезпечує виконання функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи не залежними один від одного суб’єктами процесу. А це означає, що в діяльності кожного з учасників не повинні бути наявними елементи не властивих йому функцій [18, с. 9].
Статтею 129 Конституції України закріплено основні засади судочинства. Засади змагальності сторін, разом зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, закріплено в п. 4 ч. 3 цієї статті. Зміст принципу змагальності найкраще передбачає наявність на всіх стадіях процесу рівноправних сторін і розподіл їх процесуальних функцій, тобто таку форму побудови кримінального процесу, в якій бере участь три сторони та за якої функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи, тобто має місце розподіл функцій між суб’єктами (сторонами), що користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом, а судом створюються умови для реалізації (здійснення) наданих їм прав та виконання сторонами їх процесуальних обов’язків (стст.16-1,