261 КПК України). Змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на органи розправи [17, с. 4-5]. Поєднання в одній особі функцій судді, обвинувача і захисника суперечить всім законам психології. Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і справедливості при винесенні судових рішень. Таким чином, для змагальності характерними є такі ознаки, як:
1) наявність двох протилежних сторін – обвинувачення на всіх стадіях кримінального процесу (ст.ст. 21, 45, 264, 262, 288, 289, 290 КПК України та ін.);
2) процесуальна рівність сторін, яка є гарантом реалізації ними прав та обов’язків, сприяє змагальності, стимулює саме активність сторін у дослідженні доказів, а не суду, що сприяє вирішенню спору та зобов’язаний вживати всіх заходів до викриття або виправдання підсудного (ст.ст. 22, 253, 260, 299, 315-1 КПК України та ін.);
3) наявність незалежного від сторін арбітра в особі суду, який не має функцій сторін, виступає гарантом дотримання конституційних прав, керує процесом при розгляді справи, вирішує її по суті, будучи не зв’язаним думкою сторін [18, с. 9].
Принцип змагальності ґрунтується на тому переконанні, що протилежність інтересів сторін є найкращою гарантією для забезпечення повноти подання фактичного матеріалу. Змагальність, яка реалізується у визначеній законом процесуальній формі, спрямована на встановлення об’єктивної істини в більш повному обсязі та на більш повний та реальний захист прав людини і громадянина. Принцип змагальності в кримінальному процесі вже давно привертає увагу багатьох вчених-процесуалістів як в Україні, так і за кордоном, у тому числі й в Росії, але лише недавно він отримав конституційне закріплення в Україні. Ні в законі, ні в юридичній літературі принцип змагальності повною мірою не розкритий, а тому з цього приводу існує багато точок зору, якими на підтвердження своїх аргументів робиться наголос або на Статут кримінального судочинства 1864 року, або на досвід здійснення правосуддя в країнах англо-американського права. Не досягнуто одностайної думки в розумінні цього принципу і в науці українського та російського процесуального права. Незважаючи на те, що принцип змагальності в судочинстві загальновідомий, однак сьогодні у зв’язку з новими історичними умовами розвитку суспільства виникла нагальна потреба в його ґрунтовному переосмисленні з метою наповнення новим змістом цього поняття.
У вітчизняній науці не досягнуто уніфікованого підходу до поняття принципу змагальності в кримінальному процесі України.
Величезний внесок в розвиток теорії змагальності кримінального судочинства було здійснено радянським вченим-процесуалістом Строговичем М.С., який спочатку вважав, що забезпечення обвинуваченому права на захист і змагальність є одним принципом [25, с. 74.], однак пізніше дійшов висновку, що змагальність має особливо важливе значення і почав виділяти її в якості самостійної засади радянського кримінального процесу [26, с. 153.]. Він одним з перших обґрунтував таку точку зору на змагальні основи, яка дотепер є домінуючою (переважаючою) серед інших. Змагальність, за його визначенням, є в тому, що суд розглядає справу за участю сторін – обвинувачення і захисту та при цьому всіма правами сторони користується обвинувачений чи підсудній. Сторони – прокурор, потерпілий, підсудний, захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники – наділені рівними процесуальними правами для відстоювання перед судом своїх вимог для заперечення, спростування вимог і тверджень другої сторони. Функції сторін – обвинувачення та захисту – відділені від функцій суду, який в судовому розгляді не є стороною, а наділений керівною та вирішальною роллю.
Традиційно поняття принципу змагальності включає такі елементи:
1. Розподіл основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи (правосуддя);
2. Процесуальну рівність сторін;
3. Активну й керівну роль суду в процесі.
Деякі автори висловлювали думку, що за такої теоретичної конструкції змагальних положень неможливо визначити їх зміст, бо якщо ці елементи принципу змагальності розглядати окремо, то неважко визначити, що в переважній своїй більшості вони входять в якості складових частин до змісту інших самостійних принципів, таких як: публічність, право обвинуваченого на захист, рівність прав учасників судового розгляду та інших [11, с. 71.]. Однак, з такою точкою не можна погодитися, і справедливо, що вона не знайшла підтримки та спростовується в наукових колах, бо за такого підходу аналогічним буде прояв й інших принципів, які тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені, що унеможливлює чітке розмежування кожного зі складових системи процесуальних принципів [7, с. 87-88]. Деякі вчені зазначають, що зміст принципу змагальності зводиться до всіх трьох вищевказаних ознак [9, с. 49]. Принцип змагальності означає поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і у підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню об’єктивно істини. Вернидубов І.В. визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази [8, с. 26].
Однак, найбільш аргументованою та доведеною, на нашу думку, є точка зору про те, що змістом змагальних засад є розподіл та чітке розмежування процесуальних функцій, тобто відокремлення функцій обвинувачення, захисту від функцій вирішення справи [17, с. 106; 31]. Чинне