У його законах практично відсутні статті про злочини і покарання священнослужителів, про дрібні правопорушення і провину. Можна вважати, що перші розглядалися верхівкою жерців, другі — громадськими суддями, і Хаммурапі не вважав потрібним давати їм свої статути.

Таким чином, судова система по реформах Хаммурапі стала більш централізованою, майже не залежною від жерців, а головним джерелом судових рішень стало письмове право. Царські закони прирівнювалися до божественних встановлень. Їх дотримання вважалося щонайпершим обов'язком всіх, від старійшин общини до нубанди. Поняття має рацію і справедливості з часу шумерів ототожнювалося, розумілося як умова законності і правопорядку.

3. Законник Хаммурапі

Знамените і унікальне у своєму роді зведення норм рабовласницького права було складене по вказівці і, можливо, за участю самого Хаммурапі. Його виявили французькі археологи в 1901 р. На думку учених. Законник підвів підсумки діяльності правителя.

Закони написані на живій розмовній вавилонско-аккадскій мові. Формулювання закону чіткі, ясні. На той час мова стародавніх шумерів з вживання, його мало хто знав, окрім жерців і письменників. Їм користувалися, як в середні віки латинською — офіційною мовою католицького духівництва.

Чорний базальтовий стовп, на якому висічені закони, зберіг зображення Хаммурапі.

Завита борода, важкі віка, густі брови, під ними глибока тінь. Обличчя втомлене... У молитовній позі Хаммурапі вручає свої закони Шамашу — богові Сонця і Правосуддя.

Законник відображає багатовіковий підсумок юридичної думки і практики, в нім помітно вплив стародавніх законів Шумера і Аккада. Він складається з трьох частин: введення, переліку статей і висновку. Слідуючи традиції, Хаммурапі проголошує себе поборником Справедливості, Істини, Милосердя. У ту епоху ці терміни, ймовірно, позначали законність і правопорядок.

Законник — пам'ятник рабовласницького права, проте він не відмінив дію норм звичайного права. Як відзначав Е. А. Скріпільов, його норми закріплюють судову і договірну практику, що склалася. Можна припускати, що звичайне право охоплювало ширшу сферу відносин, зокрема власності, злочину і покарання.

У законнику міститься гарячий заклик, благання, прохання: «Хай майбутній цар зберігає справедливі слова, які я накреслив на своїй стеле, хай не змінять закону країни ... хай не відкине моїх указів ... хай він справедливо управляє своїм чорноголовим, хай розбирає їх тяжби ... винищить в країні злочинців і злих, хай поліпшить положення своїх людей». Нездійсненність і даремність цих заклинань були невідомі правителеві.

Що склалася при Хаммурапі система влади, управління, судна, весь апарат чиновницької бюрократії підсилили експлуатацію і пригноблення простих людей: общинників, мушкенумів, всіх знедолених і підневільних.

4. Державний устрій

Перші осередки людської цивілізації з'явилися на Близькому Сході, насамперед у Палестині, близь-ко X тис. до н. є. Там же набагато раніше, ніж в інших старо-давніх країнах, виникли і політичні утворення, які об'єднували людей системою владних, правових і адміністративних відно-син. У IV—І тис. до н. є. спочатку на Близькому Сході, а потім у Північній Індії, Китаї, Південно-Східній Азії виникли перші держави, що розвивалися майже однаково.

Давньосхідна державність сформувалася в остаточному виг-ляді не відразу. Державно-політичний розвиток стародавніх країн розпочався з виникненням номів — адміністративно-гос-подарських об'єднань общин, що почали втрачати родовий ха-рактер. Справжнє оформлення інститутів влади відбувалося у період державної централізації (досить відносної в умовах стародавнього суспільства). Тоді виникли самостійні системи адмі-ністрації, судів, фінансів, підпорядковані державним потребам, утвердилась монархія — перша відома історії форма правління. У стародавніх імперіях влада і управління остаточно втратили історичні зв'язки з родовим ладом і клановим управлінням.

Давньосхідне суспільство і найбільші стародавні цивілізації (Шумеру, Еламу, Єгипту, Вавилонії, Індії, Китаю тощо) виник-ли здебільшого завдяки зручним для проживання і ведення зем-леробства басейнам Тигру, Євфрату, Нілу, Гангу, Хуанхе. Мож-ливість освоєння лише досить вузьких територій на берегах рі-чок зумовила високу густоту населення у давньосхідних держа-вах. Залежність від великих річок та їх водних режимів зробила особливо важливою в житті давньосхідних народів організацій-но-господарську функцію держави, включаючи регулярну орга-нізацію масових іригаційних робіт. Внаслідок цього соціальні відносини у давньосхідних державах формувалися здебільшого за умов панування державної власності на землю. Основна ма-са населення була залежною від держави, яка прагнула задля за-доволення власних інтересів зберігати та зміцнювати общинний уклад життя. Це, у свою чергу, зумовило вкрай повільне фор-мування у праві принципів індивідуальної свободи, що закріп-лювали економічну самостійність людей. Право виникало і як результат боротьби за «ідеальне минуле» родових часів — епохи рівності та справедливості.

Нівелювання соціальних протиріч, згладжування протисто-яння багатства та бідності, приниження і знатності стало одним із найважливіших політичних мотивів зміцнення загальнодер-жавної влади. Це було і однією з найважливіших передумов під-кресленої значущості давньосхідної державності, майже необ-межених повноважень стародавніх властителів, владі яких не намагалися чинити перешкод. Доля не тільки рабів, які стали помітним елементом давньосхідного господарства з II тис. до н. є., а й іншого населення повністю залежала від держави. За таких соціальних, а деякою мірою навіть соціально-психоло-гічних, умов важливою ознакою давньосхідної державності ста-ла її надмірна консервативність. Маючи сумніви щодо справед-ливості окремих правителів, члени жодного давньосхідного