Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці та зброї стала бронза (залізо використовувалось ще дуже рідко). Це сприяло розвитку сільського господарства, яке продовжува-ло відігравати провідну роль в економіці Вавилонії.

Поряд із сільськогосподарською технікою продовжувала розвиватися й технічна база різних ремесел, вдосконалювалась

майстерність ремісників. Так, у законах Хаммурапі фігурують представники десяти видів ремесел, зокрема цегельники, ткачі, ковалі, теслярі, суднобудівники, будівельники. Створювалися передумови для розвитку знань у галузі хімії. До нас дійшли не-великі фрагменти тексту, де йдеться про те, як виготовляти під-роблені прикраси.

Набули розвитку торгівля та товарообмін. Зросла роль тамкарів — торгових агентів царя. Вони вже мали помічни-ків, які займалися роздрібною торгівлею і супроводжували каравани з різними товарами. Продовжувало розвиватися грошове господарство. Причому мірилом ціни стало пере-важно срібло. Не тільки ремісники, а й деякі категорії сіль-ськогосподарських працівників, які наймалися на роботу на тривалий час, отримували заробітну плату сріблом. Про на-явність великої кількості срібла у торговому обігу свідчить досить невисокий відсоток за надання позики — 20%. Незва-жаючи на те, що закони Хаммурапі передбачали такий же відсоток за надання позики зерном, на практиці ця настано-ва не виконувалась: у багатьох випадках він був вищим, що зумовлювалось коливанням цін на зерно у різні періоди сіль-ськогосподарського року.

Значення позик і процентів у господарському житті Вавилонії дістало відображення не тільки у діловому, а й у навчально-му письмі того часу. Так, у серії табличок із характерною наз-вою «Харрахубуллу» («процентна позика») фігурують викладені шумерською мовою такі правові терміни, пов'язані з наданням позики, як «боргове зобов'язання», «процентна позика», «без-процентна позика», «дарунок», які супроводжуються їх перек-ладом на аккадську мову. Про обчислення боргових процентів йдеться у задачах, наведених у математичних текстах.

У документах того часу є численні свідчення укладення лих-варських угод. Так, з документів, що стосуються жриць-затвор-ниць храму бога Сонця — Шамаша у місті Сиппарі, випливає, що ці дохристиянські «черниці» через своїх родичів — батьків і братів — скуповували землю, здавали її в оренду, давали гроші під проценти, купували рабів тощо. У стародавньому м. Киші були лихварі, які надавали позику сріблом і зерном під заставу полів, скуповували будинки, сади тощо.

Найпідприємливіші представники лихварського капіталу проживали у містах Уруці та Ларсі. Так, в Уруці знайдено час-тину архіву двох братів, які за якихось 20 років скупили за безцінь понад 40 будинків і земельних ділянок. Розкопки, проведені у Ларсі, засвідчили появу нового типу роботодавця, який відрізнявся від його попередників тим, що скуповував рабів не на чужині, а у своєму місті, тобто своїх співгромадян. Наприк-лад, два работорговці, які згадуються у знайденому тексті, шля-хом здійснення лихварських операцій перетворювали своїх співвітчизників у рабів-боржників, а потім передавали їх у найм тим, хто потребував робочої сили, переважно багатим ремісни-кам, які мали власні майстерні.

Зазначене вище є свідченням безроздільного панування рабовласницької знаті у Ларсі за часів правління Римсіна. Так, вищезгадані работорговці, здаючи у найм своїх рабів-боржників, закріплювали за собою право на відшкодування вартості цих осіб не тільки у тому разі, коли після втечі ра-бів було невідоме їх місцезнаходження, а й тоді, коли вони втікали до господарства царя, храму чи знатної особи. Ма-буть, у той час великі рабовласники мали таку силу, що мог-ли безкарно використовувати у своєму господарстві працю рабів-утікачів.

У розглядуваний період почастішали випадки продажу бать-ками своїх дітей. Існувало навіть прислів'я: «Сильна людина живе руками своїми, а слабка — ціною своїх дітей».

Розвиток товарообміну, грошового господарства і лихварства прискорював розшарування сільських общин, про що свідчать тексти зі скаргами їх представників на своїх старійшин. На чо-лі общини поряд з радою із найзнатніших общинників стояла вже не виборна особа, а царський чиновник, який, зрозуміло, не був зацікавлений у захисті рядових членів общини від пося-гань з боку можновладців.

У межах общин окремі заможні общинники ставали дедалі самостійнішими. Будь-яких прав контролю за майном окремих членів общини у неї, ймовірно, вже не було, оскільки земля могла здаватися в оренду, передаватися у спадщину і продава-тися без будь-яких обмежень з боку общини. У джерелах, що збереглися, немає згадок про общинне випасання худоби.

Звичайно, не можна вести мову про повне зруйнування сіль-ських общин. Проте, безперечно, усі наведені вище відомості вказують на розклад общинного ладу, який вже не міг захисти-ти представників сільських общин від пригнічення з боку вели-ких рабовласників.

Рівень життя вавилонян майже не відрізнявся від рівня жит-тя населення Шумера та Аккада. Щоправда, будинки заможних осіб мали вже два поверхи і дерев'яну галерею навколо внутрішнього дворика. Проте більшість осель являли собою малень-кі споруди з сирцевої цегли з пласким дахом і глухими стінами. Незважаючи на те, що у багатьох будинках ще у III тис. до н. є. почали з'являтися ліжка, табуретки, столики, навіть сім'я дріб-ного рабовласника часто мала лише одне ліжко. Не тільки ра-би, а й молодші члени сім'ї спали на циновках або на голій під-лозі. Дерев'яні