Нові принципові положення були відображені у Маніфесті про скасування кріпосного права 19 лютого 1861, що ознаменував земельну реформу в Російській імперії, до складу якої входила основна частина українських земель. Маніфест утвердив принцип надання землі селянам у постійне користування з правом наступного її викупу [12, с. 65]. Положення "Про викуп селянами їх садиб та польових угідь" від 19 лютого 1861 р. закріпило також принцип обов’язковості згоди на відчуження землі, принцип невтручання держави у договірні відносини з приводу землі, принцип фінансової підтримки селян при покупці землі (проявлявся у виданні з боку держави викупної позики) [13, с.21].

Реформа 1861 року зберегла общину та подвірну форму господарювання на землі. При цьому більш поширеною залишалась общинна форма господарювання. Натомість аналогічна реформа 1848 року на австро-угорських землях, до складу яких входили Галичина, Буковина і Закарпаття, утвердила принцип пріоритету подвірної форми господарювання на землі. Крім того, виробленню нових принципів регулювання земельних відносин на західноукраїнських землях, які знаходились у складі Австро-Угорщини, сприяло прийняття Конституційного закону "Про права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті" від 12 грудня 1867 р. У ст. 5 цього акту закріплено принцип недоторканості права власності (у тому числі й права власності на землю). Стаття 6 даного Конституційного Закону закріпила принцип вільного набуття землі та розпорядження нею («Всякий гражданин может…приобретать земельную собственность всякого рода и свободно располагать ею») [14, с. 375]. Таке положення також сприяло розширенню подвірної форми господарювання на землі, оскільки дозволяло придбання землі в різних частинах Австро-Угорщини без прикріпленості громадян до певної громади.

9 листопада 1906 року прийнято Столипінський Указ "Про доповнення деяких постанов діючого закону в питаннях селянського землеволодіння і землекористування", який проголошував принцип свободи вибору форм господарювання землі. (обирати общину чи приватну форму господарювання на землі). Зокрема, у статті 1 зазначалось, що "…кожний домохозяин, що володіє надільною землею за общинним правом, може у будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність частини, яка належить йому, з визначеної землі…" [15, с. 432]. Цей Указ був виданий як доповнення до указу "Про новий пільговий порядок виділу з общини" від 4 березня 1906 р., в якому було закладено принцип забезпечення пріоритету приватного господарювання на землі шляхом звільнення від викупної плати. В основному позитивно оцінюючи реформи ініційовані П. А. Столипіним з питань запровадження приватної власності, варто звернути увагу на певні її недоліки. Якщо прогресивним кроком було утвердження нової форми власності і господарювання на землі – приватної власності та одноосібного господарювання, що загалом сприяло становленню заможного селянина-господаря, то недоліком була недостатня увага до інтересів суб’єктів, які зберігали право общинного землекористування. Наслідком цього стало розорення значної частини бідного селянства. На наш погляд, більше уваги було акцентувати на створенні рівних умов для функціонування обидвох форм господарювання. Замість закріплення пріоритету приватної власності і господарювання на землі варто було б проголосити і впровадити в практику принцип створення рівних умов для розвитку форм власності і господарювання на землі.

Основні принципи регулювання земельних відносин отримали юридичне закріплення і в правових актах УНР, зокрема в III і IV Універсалах Центральної Ради. У III Універсалі Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р. визначалось "що землі єсть власність усього трудового народу і мають перейти до нього без викупу…", "а право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хозяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі касується" [16, с.307]. В IV Універсалі від 9 (22) січня 1918 р. зазначено, що "… В земельних справах комісія… вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі…" [17, с. 103]. Отже, зі змісту III та IV Універсалів Центральної Ради випливали принцип виключної власності на землю українського народу, принцип недопущення нетрудової приватної власності на землю та принцип безоплатної передачі землі трудовому народу. Ці принципи свідчили про спрямованість земельної політики Центральної Ради на соціалізацію землі.

За Української гетьманської держави П. Скоропадського принципи регулювання земельних відносин були визначені у "Грамоті до всього українського народу", "Законі про тимчасовий державний устрій України" та Тимчасовому Законі "Про заходи боротьби з розрухою сільського господарства". У "Грамоті…" проголошувалось, що "Права приватної власності – як фундамент культури і цивілізації – відбудовуються в повній мірі і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно Тимчасового уряду російського відміняються і скасовуються. Вибудовується повна свобода по зробленню купчих по купівлі - продажу землі. Поруч з цим будуть прийняті міри про відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів…" [18, с. 340 - 341]. Це ознаменувало принципи пріоритету приватної власності, свободи договорів по набуттю та відчуженню землі, реквізицій частини земельних ділянок від великих власників на користь малоземельних селян. У статті 19 Закону "Про тимчасовий державний устрій України" зазначалось, що "Власність є недоторкана. Примусове відчуження нерухомого майна, коли це необхідно для якої-небудь державної чи громадської користі, можливо не інакше як за відповідну платню" [19, с. 343]. Звідси випливали принцип недоторканості права власності на землю та принцип оплатного вилучення землі для державних та суспільних потреб. Останній принцип мав діяти як виключення із загальних правил, встановлюваних принципом недоторканості права власності