Незважаючи на перенесений населенням голод та заподіяну селянству шкоду, 2 червня 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом надано право загальним зборам колгоспників чи загальним зборам сіл та хуторів на території УРСР (крім західних областей) виносити громадський вирок про виселення зазначеної категорії осіб у віддалені райони [45, с. 32]. Указ у своєрідній формі мав втілити в життя принцип обов’язковості трудової діяльності у сільському господарстві. Однак під виглядом утвердження даного принципу насправді здійснювалась розправа над уявними дезорганізаторами роботи на селі, значна частина яких або не сприймала радянської земельної політики, або не могла працювати за станом здоров’я, підірваного голодомором 1946- 1947 років.

В 1968 році прийнято Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. "Основи…" підтверджували принцип виключного права державної власності на землю, принцип надання землі громадянам та організаціям на праві користування та проголосили принцип пріоритету використання земель сільськогосподарського призначення перед іншими формами землекористування [46]. 14 травня 1970 р. Постановою Ради Міністрів СРСР було затверджено положення "Про державний контроль за використанням земель", яке закріпило принцип державного управління земельним фондом та принцип охорони права виключної власності держави і права землекористування громадян та організацій [47].

Принципи правового регулювання земельних відносин, закріплені у правових джерелах України на різних етапах розвитку, можна охарактеризувати як конкретно-історичні принципи земельного права. Конкретно-історичні принципи права визначені П. М. Рабіновичем [48, с. 83] та А. Ю. Олійником [49, с. 116] як "основні засади, що відображають специфіку права певної держави в реальних соціальних умовах". На наш погляд, можна вести мову не лише про конкретно-історичні принципи всієї правової системи, але й про конкретно-історичні принципи окремої галузі, зокрема, земельного права, які втілювали специфіку земельного права України на різних етапах розвитку.

За часів Київської Русі та Литовсько-польської доби до конкретно-історичних принципів правового регулювання земельних відносин належали принцип пріоритету феодального землеволодіння та принцип посиленого захисту земельної власності феодалів.

За Литовсько-Польської доби з’явився також принцип недопущення чужоземного володіння землею, принцип платного використання землі, за яким оплата могла здійснюватись грошовій, натуральній чи відробітковій формі, а також принцип майнової та особистої відповідальності підданих за порушення порядку використання землі.

В період Козацько-Гетьманської доби привілейоване становище у земельних питаннях перейшло до однієї соціальної верстви - козацтва. Утверджено принцип недоторканості козацьких земель, принцип платності за землю для посполитого населення на користь козацької старшини. Виключення із загального правила стала Конституція Пилипа Орлика, яка закріпила принцип недоторканості земель всього населення.

Отже, принципи правового регулювання земельних відносин в період Київської Русі, Литовсько-Польської та Козацько-Гетьманської доби були спрямовані на утвердження земельних прав привілейованих соціальних верств населення, які не мали прямого відношення до землеробства, однак виступали власниками основного засобу аграрного виробництва - землі.

В період перебування українських земель у складі Російської імперії та Австро-Угорщини паралельно з розвитком капіталістичних відносин здійснюється відхід від суто статичних засад регулювання земельних відносин до динамічних. Безстрокове закріплення землі за привілейованими верствами населення поступається поступовому залученню землі в цивільний оборот. Спочатку в "Зібранні малоросійських прав" 1807 р. визначено принцип визнання землі нерухомим майном, принцип користування землею на умовах чиншу, принцип визначення правового режиму земель за статусом суб’єктів земельних прав. Це створило можливість надавати землю в довічне спадкове користування зі сплатою чиншу, віддавати землю в заставу як засіб забезпечення зобов’язань. Подальший розвиток таких відносин відбувся у 1861 р. у зв’язку з проведенням земельної реформи, яка закріпила принцип надання селянам у постійне користування з правом викупу. В 1906 році ці відносини інтенсивно впроваджувались завдяки реформам П. А. Столипіна, в основу яких було покладено принцип пріоритету приватного господарювання на землі шляхом звільнення від викупної плати. На західноукраїнських землях які перебували у складі Австро-Угорщини, також проводилась політика інтенсивного залучення землі в оборот, зокрема через принцип вільного набуття землі та розпорядження нею.

За правління УНР підходи до вирішення земельного питання та основні принципи носили суперечливий характер . Центральна Рада проголошувала в універсалах принцип виключної власності на землю. П. Скоропадський повністю змінив курс. Він проголосив пріоритет приватної власності на землю, свободу договорів з землею. Директорія знову змінює напрями земельної політики, проголосивши принцип ліквідації приватного землеволодіння та принцип надання селянам у користування. Одночасно, всупереч цьому, вона декларує принцип недоторканості земельної власності іноземних поміщиків та 15-десятинних господарств.

На західноукраїнських землях, які після I світової війни перебували у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, поступово впроваджувався принцип колонізації західноукраїнських земель, польськими, румунськими та чехословацькими громадянами.

Радянська влада оголосила принцип націоналізації землі як пріоритетний напрям правового регулювання земельних відносин, що означало її повне усуспільнення, можливість надання лише у користування та цілеспрямовану ліквідацію приватної власності навіть з використанням будь-яких заходів. Такий курс