§ 1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

Суспільні відносини, що виникають при використанні праці, потребують правового регулювання, яке здійснюється прийняттям відповідних юридичних норм, що знаходять вираз у формі державних актів органів законодавчої влади, актів вищих органів державного управління, уповноважених видавати такі акти в межах їх компетенції, актів управління конкретних підприємств, установ, організацій за погодженням з трудовими колективами або їх представницькими органами, актів застосування чинного законодавства.

Конкретні форми виразу права залежать від ступеня важливості суспільних відносин, що ними регулюються, галузевої незалежності, компетенції органу, що здійснює правотворчість. Це можуть бути закони, укази, постанови, інструкції, накази, інші нормативно-правові акти (такі, як положення, наприклад, про преміювання), правила (такі, як правила внутрішнього трудового розпорядку) тощо.

Термін «джерело права» має двояке значення. По-перше, це ті матеріальні умови, що існують у суспільстві за наявних матеріальних і виробничих відносин. По-друге, це ті конкретні форми виразу правових приписів, що виходять від органів державної влади, які видають нормативні акти в межах своєї компетенції, на підставі і на виконання чинного законодавства, за допомогою яких тому чи іншому правилу поведінки надається обов'язкова сила.

Право --це діалектична сукупність суб'єктивних прав і об'єктивних правил поведінки людини в суспільстві, які історично склались і визначені соціальними та матеріальними умовами життя суспільства. Тому допустиме розуміння права як у широкому, так і у вузькому сенсі. Законодавство ж становить собою сукупність обов'язкових правил поведінки, що санкціонуються і забезпечуються державою або встановленими нею суб'єктами нормотворчості і одержують зовнішній вираз у формально-визначеному виді. Як і право, законодавство поділяється на відповідні галузі та інститути.

Трудове право, що регулює суспільні трудові відносини, має соціальний характер. Як соціальне право воно є сукупністю правил суспільного захисту людей, що визначається матеріальними умовами життя даного суспільства.

З врахуванням сказаного джерела трудового права України можна визначити як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними на те органами держави і призначені регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспільного захисту людей праці.

Державно-правове регулювання трудових відносин в Україні було розпочато з розвалом Російської імперії. Спочатку це регулювання було підкорене завданню створення власного законодавства. Але вже на початку 20-х років, коли загрозу іноземної інтервенції в Росії було ліквідовано, а національно-визвольний рух придушено, правове регулювання в Україні було фактично поставлене в залежність від змісту нормативних актів Росії, хоч формально вони приймались органами державної влади України. Таке становище створилося внаслідок того, що, по-перше, Росія підкорила Україну шляхом «співробітництва» в галузі управління народним господарством, транспортом, зв'язком; фінансів, а також в галузі регулювання питань праці, соціального забезпечення і продовольства. По всій Україні господарювали продовольчі загони «московської обжорки», що викликало обурення і навіть збройні виступи селянського населення України (батько Махно, отамани Григор'єв, Божко, Волинець, отаманша Маруся Соколівська та ін.).

По-друге, ще в березні 1919 р. НІ з'їзд КП(б)У розглянув проект конституції Української РСР і постановив прийняти за зразок конституцію Російської Федерації із змінами і доповненнями, визначеними місцевими умовами. Коли конституція Росії стала «зразком» для України, решта законодавчих актів також приймались після того, як вони видавалися в Росії, без будь-якого відхилення в змісті. В окремих випадках не проводилось навіть дублювання законодавчих актів Росії. Спеціальними постановами вони поширювались на територію України. Прикладом цього може служити постанова Наркомпраці Росії від 4 березня 1921 р. «Про граничні норми перенесення і пересування важких речей підлітками», яка була визнана «обов'язковою», поширена на всі союзні республіки, а в Україні діє й зараз.

Вікові чаяння українського народу про створення своєї незалежної держави з перемогою більшовиків у громадянській війні були розвіяні. Формально, ще не будучи об'єднаною з Росією, Україна також розпочала відновлення народного господарства. Заводи, фабрики, земля стали власністю держави. Навіть проголошена В. Ульяновим (Леніним) нова економічна політика, яка пожвавила виробництво і торгівлю, в питання власності змін не внесла. Держава посилила наступ на приватну власність, ліквідацію багатоукладності, намагаючись зміцнити державну власність.

В умовах відбудови народного господарства зростає роль права в регулюванні суспільних відносин, у тому числі трудових. Хоч офіційна радянська правова історіографія стверджувала, що всі законодавчі акти, прийняті в Росії в 1918-1920 роках, були поширені й в Україні, фактично влада більшовиків в Україні була обмеженою. У цей період в Україні зміняючи один одного, діяли уповноважені Тимчасового уряду Росії, Центральна Рада, уряд Української Народної Республіки (УНР), окупаційні влади німецько-австрійських військ, Гетьманат, уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), окупаційні влади військ Денікіна і Врангеля, польські окупанти.

Тому не випадково більшовики, поширивши в Україні законодавчі акти про відокремлення церкви від держави, визнавши законним тільки цивільний шлюб, були змушені декретом РНК УРСР від 20 лютого 1919 р. «Про цивільний шлюб і ведення книг громадянського стану» визнати усі релігійні шлюби до цієї дати дійсними, оскільки тоді органів радянської влади ще не існувало і тому ніяких реєстрацій проводити вони не могли. Не існували ці органи і пізніше, бо Україна була окупована військами Денікіна і Врангеля, панської Польщі. Але вдруге визнавати відсутність у них влади на місцях більшовики не стали. Це дає підстави зробити висновок про те, що радянську правотворчість в Україні (без західних областей, що опинилися під Польщею) слід вважати розпочатою з 1921 р. Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 7 червня 1921 р. було схвалено принцип реєстрації актів Російської Федерації компетентними