Законодавство України використовує різні критерії диференціації правового регулювання праці. Це ставлення працівника до майна підприємства, установи, організації (в подальшому скорочено -- підприємство); національна належність засобів виробництва (майна підприємства); належність підприємства до державної (загальнодержавної) форми власності; суспільна значущість трудової функції, що виконується працівником; особливі природні географічні і геологічні умови; умови підвищеного ризику для здоров'я; тривалість строку дії трудового договору (тимчасова чи сезонна робота); можливість укладення контракту, коли це передбачено законом; соціально-демографічні критерії.

Ставлення до майна підприємства -- один з найважливіших критеріїв диференціації трудового права. На підприємстві переважно працюють наймані працівники. Але поряд з ними може працювати й власник цього підприємства. В такій ситуації є очевидним соціальне призначення трудового правозахист найманих працівників перед роботодавцем. Досягнення балансу інтересів між найманими працівниками і власником виключає єдність правового регулювання трудових відносин цих суб'єктів.

Якщо підприємство приватне, то працю власника на своєму підприємстві взагалі можна було б виключити із сфери правового регулювання праці, оскільки в цьому разі втрачається сама мета правового регулювання. Тільки роздуми юридичної техніки і потреба в організаційній простоті, бажання уніфікувати правове регулювання диктують вибір варіанта, при якому на власника приватного підприємства, що працює на своєму підприємстві поряд з найманими працівниками, поширюється законодавство про працю.

Якщо ж власників підприємства декілька, то виникає потреба в правовому регулюванні трудових відносин працівників-власників зі створюваними ними підприємством і уповноваженим власниками органом. Працівник-власник також потребує захисту від своїх партнерів. Очевидно, що у даному разі немає потреби в такому ступені захисту, який держава зобов'язана забезпечити найманому працівнику, бо працівник-власник має можливість захищати свої інтереси, беручи участь у зборах власників підприємства. Стаття 3 КЗпП встановлює, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Особливості праці членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю.

Коли власники підприємства становлять велику групу людей, кожний з них окремо значно менше може впливати на прийняття рішень зборами власників. Чим більше коло власників або доля окремого власника становить малу частину, тим менше такий власник може впливати на прийняття рішення власниками підприємства. Тому в таких умовах трудові відносини працівників-власників повинні підпадати під сферу дії трудового законодавства.

Викладені формальні критерії розмежування сфер повної і часткової дії законодавства про працю мають, на наш погляд, ґрунтовну соціально-економічну підставу. Але навряд чи вони можуть бути сприйняті законодавцем у даний час. Усяка ідея до того, як вона буде взята в арсенал законодавця, повинна бути визнана наукою.

Законодавство України в принципі визнає необхідність диференціації праці за критерієм відносин до засобів виробництва. При цьому особливості правового регулювання праці повинні бути встановлені не тільки щодо членів кооперативів, а й щодо інших працівників, які в складі малих груп є співвласниками підприємства (колективного підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, закритого акціонерного товариства, командитного, повного товариства).

Держава як власник засобів виробництва має право широко втручатись у трудові відносини підприємств загальнодержавної власності. Тим більше потребує встановлення особливостей правового регулювання праця державних службовців. Разом з тим ст. 9 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» із сфери дії цього Закону повністю виключає Президента України, Голову Верховної Ради і його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради та їх заступників, народних депутатів, Голову і членів Конституційного Суду, Голову і членів Верховного Суду України, Голову і суддів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора України та його заступників. На трудові відносини інших державних службовців, крім вказаних вище, загальне законодавство про працю поширюється у частині, що не суперечить Закону України «Про державну службу».

Змінами, внесеними до ст. 7 КЗпП Законом України від 15 грудня 1993 p., виключені як критерії диференціації трудового законодавства галузеві особливості умов праці. У зв'язку з цим регулювання робочого часу і часу відпочинку на транспорті, на підприємствах і організаціях зв'язку здійснюється загальним законодавством про працю. Але це не перешкоджає включати в колективні договори і угоди положення, які в межах законодавства регулюватимуть відповідні питання у цих галузях.

Стаття 7 КЗпП встановлює такий критерій диференціації трудового права, як особливі природні географічні і геологічні умови. Пунктом 1 ст. 6 Закону України від 15 лютого 1995 р. «Про статус гірських населених пунктів України» встановлюються пільги в оплаті праці для осіб, які працюють у гірських районах. На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України постановою від 11 серпня 1995 р. № 648 визначив, що на підприємствах, розташованих на