У разі заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого неповнолітніми витрати на його стаціонарне лікування відшкодовуються особами, які за законом несуть за неповнолітніх матеріальну відповідальність (статті 446 і 447 Цивільного Кодексу України).

Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що коли потерпілий на час розгляду справи продовжує стаціонарно лікуватися, витрачені на його лікування кошти стягуються з засудженого по день постановлення вироку, а витрати на подальше лікування можуть бути стягнуті з засудженого в порядку цивільного судочинства. В разі вчинення злочину групою осіб витрати на стаціонарне лікування потерпілого стягуються відповідно до ч. 2 ст. 93 КПК з одного засудженого окремо з урахуванням ступеня їх вини та майнового стану. Витрати на стаціонарне лікування потерпілого від дій особи, яка вчинила їх у стані неосудності, не стягуються Постанови Пленуму Верховного Суду України Цивільних справах. — К., 1997. — С. 235.. У разі, якщо при постановленні вироку рішення про відшкодування коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, не було прийнято, стягнення їх провадяться в порядку цивільного судочинства за позовом заінтересованих осіб.

Стягнення коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, за позовом закладу охорони здоров’я, органу Міністерства фінансів або прокурора у порядку цивільного судочинства провадиться також і в разі, якщо при постановлені вироку суму коштів ще не було визначено, а також у разі відмови в порушенні чи закриття кримінальної справи, внаслідок акту амністії або помилування, за примиренням потерпілого з обвинуваченим (пункти 4, 6 ч. 1 ст. 6 КПК), закриття кримінальної справи внаслідок зміни обстановки, передачею особи на поруки громадській організації чи трудовому колективу, або з застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру тощо (статті 7 - 10 КПК). Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: навчальний посібник. – К., Юрінком Інтер, 2003. – С. 213.

Стягнені кошти залежно від джерела фінансування закладу охорони здоров’я зараховуються до відповідного державного бюджету або на користь юридичної особи (відомства), якій належить заклад охорони здоров’я.

Висновок

Підводячи підсумок даній курсовій роботі, необхідно зазначити наступне:

Кримінальний процес — це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об’єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінальний процес як вид державної діяльності, галузь права, як наука і навчальна дисципліна тісно пов’язаний і взаємодіє з іншими галузями права, видами державної діяльності, науками й навчальними дисциплінами. В Конституції України закріплено більшість принципів кримінального процесу, основні права й свободи громадян, судова система.

У кримінально-процесуальному праві ці принципи відтворюються й конкретизуються, закріплюється система процесуальних гарантій ї здійснення, охорони прав і свобод громадян. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Принципи (засади) кримінального процесу — це закріплені в законі панівні в державі політичні і правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому тягне за собою скасування вироку та інших рішень справі.

Діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних завжди пов’язана з матеріальними витратами, які чинним кримінально-процесуальним законодавством визначені як – судові витрати.

Під судовими витратами розуміють витрати органів дізнання, досудового слідства та суду під час здійснення ними провадження в тій або іншій справі, профінансовані з державного бюджету, тобто фактично витрати держави.

Ст. 91 КПК відносить до судових витрат лише суворо визначену частину витрат, що виникають у результаті кримінально-процесуальної діяльності, зокрема суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів.

Судові витрати — це юридичне поняття, межі якого встановлюються кримінально-процесуальним правом. Віднесення до них витрат, пов’язаних з провадженням у кримінальній справі, але не передбачених статтями 91 - 93 КПК, недопустимо.

Стаття 91 КПК України передбачає, що судові витрати складаються:

- із сум, що видані чи мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

- із сум, витрачених на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

- інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудового слідства і суд при провадженні у даній справі.

Згідно з кримінально-процесуальним законом витрати учасників кримінально-процесуальної діяльності можуть компенсуватися лише за рахунок учасників кримінально-правових відносин: держави і злочинця.

Згідно до ст. 91 КПК до суб’єктів відшкодування витрат учасникам кримінального судочинства віднесені не тільки органи дізнання, досудового слідства і суд (ст. 92 КПК), а й державні та приватні підприємства, установи, організації, що виплачують середню заробітну плату робітникам та службовцям, залученим до участі в справі (ч. 3 ст. 92 КПК), військові частини. Якщо б законодавець, перелічуючи види судових витрат, мав на увазі лише суми, виплачені органам дізнання, слідства і судам, це було б відображено і в законі. Однак ст. 91 КПК такої вказівки не містить.

До числа витрат, що можуть бути перерозподілені, кримінально-процесуальний закон відносить: витрати свідка, потерпілого, понятого по явці; вони компенсуються органами дізнання, досудового слідства і судом, а їм, у свою чергу, можуть бути компенсовані засудженими; витрати засудженого, якщо він брав участь у справі як свідок до пред’явлення йому обвинувачення (компенсуються органами дізнання, досудового слідства