Професійна етика як самостійна галузь етичної науки і водночас підрозділ правознавства має своїми зав-данням вивчення морального змісту права, особливостей реалізації загальних принципів моралі у сфері правничої діяльності, морального потенціалу юридичної професії та особистості юриста. Юридична етика покликана обґрун-тувати зміст морального ідеалу юриста-спеціаліста, дос-лідити причини і форми деформацій морально-профес-ійної свідомості та запропонувати засоби їх подолання. До її предмета має бути включено також вивчення форм і методів морального виховання юридичних кадрів, шляхів удосконалення їх моральної і професійної культури [67, c.15].

Професійна етика, досліджуючи специфіку конкретної професії крізь призму моральних принципів суспільства, практику відхилення від норм моралі у визначених сферах суспільних відносин, закономірності і наслідки, що виникають при цьому, дозволяє виробити деонтологічні правила поведінки членів того чи іншого професійного співтовариства, що відповідають етичним вимогам суспільства і держави.

Адвокатська етика як галузь філософського вчення постійно розвивається і підживлюється з численних міжнародних і інших джерел.

На цей час існує більше десятка міжнародних документів, присвячених етичним аспектам правової сфери. Деякі з них визнані ще радянською державою, а до більшості Україна приєдналася після здобуття власної незалежності. Це Загальна декларація прав людини [21, c.30], 50-річчя якої відзначалося в 1999 році, Деонтологічний кодекс [21, c.30], прийнятий на пленарному засіданні дванадцяти делегацій Європейського співтовариства в жовтні 1988 р. у Страсбурзі, та багато інших.

У Нью-Йорку в серпні 1990 р. Восьмим Конгресом ООН прийняті «Основні положення щодо ролі адвокатів» [3], метою яких було надання морально-політичного впливу на правову політику держав-учасниць щодо адвокатури.

Основні положення цього документа стали основою для «Стандартів юридичної професії» [4], прийнятих Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. Обидва документи досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту захисту прав і свобод особи.

Ця думка знаходить своє врахування й у підходах міжнародної правової громадськості до питань допуску до адвокатської діяльності. У ст. 10 «Основних положень щодо ролі адвокатів» йдеться щодо недопустимості будь-якої дискримінації за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних переконань, політичних, інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного чи іншого становища. Беззастережно підтримується установка на те, що «... кожній людині, що має необхідну юридичну кваліфікацію, повинно бути надано право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень» [3].

Не викликає сумніву, що положення першого із згаданих доку-ментів доцільно використовувати при розробці й удосконаленні нормативно-правових актів, якими визначаються засади функ-ціонування адвокатури, оскільки Україна нині намагається приве-сти національне законодавство у відповідність із вимогами, що ставляться Європейським Співтовариством.

Щодо Основних положень про роль адвокатів, то, на нашу дум-ку, справедливою є позиція тих науковців, які вважають приписи цього документа формально обов'язковими для України.

Свою точ-ку зору правознавці підсилюють такими аргументами. По-перше, даний акт прийнято під егідою Організації Об'єднаних Націй. По-друге, адресатами Основних положень є уряди та інші державні органи країн-членів ООН. По-третє, нормативну базу цього доку-мента становлять чинні акти ООН (зокрема, Статут ООН, Загаль-на декларація про права людини, Міжнародний пакт про гро-мадські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Звід принципів для захисту усіх осіб, за-триманих або тих, які перебувають в умовах тюремного ув'язнення [82, c.420].

Найважливішим вітчизняним офіційним джерелом адвокатської етики є Конституція України, статтею 62 якої закріплена презумпція невинуватості, як найважливішого принципу судочинства, безсумнівно є великим морально-стичним досягненням. У цьому ряду стоїть і положення про звільнення від відповідальності особи за відмову від дачі показань щодо себе, членів своєї родини і близьких родичів, що знайшло своє закріплення в ст. 63 [1].

Закон України «Про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс України», прийнятий 27 червня 2001 р. доповнив діючий КПК ст. 16-1: «Змагальність і диспозитивність», що цілком зрівнює в правах захисника з прокурором при розгляді кримінальної справи в суді [6].

Доповнення ж до ст. 61-1 цього закону чітко врегулювали питання відводу захисника від участі у справі.

До офіційних джерел адвокатської етики варто віднести Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р.

Варто зауважити, що станом на даний час на розгляді Верховної Ради України перебуває проект Закону „Про адвокатуру”. Даний законопроект запроваджує ширший спектр етичних вимог до адвоката у порівнянні з чинним законом. Зокрема, згідно ст.. 6 Проекту, серед умов набуття статусу адвоката передбачена бездоганна репутація кандидата.

На особливу увагу заслуговує той факт, що вказана норма не є декларативною, оскільки ст..9 законопроекту, хоча і не дає визначення поняття „бездоганна репутація”, проте передбачає: „не вважається такою, що має бездоганну репутацію, особа

яка була засуджена за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину, незалежно від зняття або погашення судимості;

справу за обвинуваченням якої у вчиненні умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину було закрито з нереабілітуючих підстав;

яка має непогашену або не зняту судимість за вчинення умисного злочину;

яку звільнено з правоохоронних органів за службовою невідповідністю, порушення статутних вимог або порушення присяги, протягом 5 років з моменту звільнення;

5. до якої застосовано дисциплінарне стягнення у виді припинення дії Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, протягом 5 років з дня прийняття рішення про застосування такого дисциплінарного стягнення [77].

Вбачається, що це усуне можливість отримання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю „випадковими людьми” і сприятиме отримання статусу адвоката людьми, які дійсно будуть гідно підтримувати це гідне звання.

Одним із ключових нормативно-правових актів, які регламентують етичні основи діяльності адвокатів є Правила адвокатської етики [16].

За умови активної адаптації української адвокатури в європейське співтовариство „досить