>>>184>>>

дящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.

В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Рекомендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багатьма застереженнями і винятками зобов'язала держави -- учасниці МОП створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування.

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відображення певний розвиток і регламентація професійного навчання як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомендацій, а саме: № 15 -- про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 p.); № 42 — про бюро зайнятості; № 57 про професійне навчання (1939 p.); № 60 — про учнівство (1939 p.).

Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безробіття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлаштування, страхування по безробіттю, професійне навчання.

Перед закінченням другої світової війни підхід до проблеми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філадельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості». В 1945 р. завдання досягнення повної зайнятості було включено до Статуту МОП. В 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини, в якій проголошувалось, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати національні служби зайнятості під керівництвом держави. З рекомендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу

>>>185>>>

від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас людей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програми вона могла б певною мірою полегшити проблему працевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня — 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою.

Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 — про професійну орієнтацію (1949 p.); № 88 — про професійне навчання дорослих, включаючи інвалідів (1950 p.); № 99 — про перекваліфікацію інвалідів (1955 p.).

Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища.

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Організації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжити для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до консультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю врахувати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробітництвом у формуванні та реалізації такої політики.

>>>186>>>

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загальних і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зростання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.

Конвенція № 122 ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 29 травня 1968 р.

Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтувалися на відмінностях раси., кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності.

В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію ЗО червня 1961 p., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповідають цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОП прийняла Рекомендацію про політику в галузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни